Глава 2. Шукач. Свобода

 Перед очима заблищало тьмяне розсіяне світло. Мене огортала тиша. Це воно і є післясмертя? Стривайте, стеля надто вже знайома, як і поколювання по всьому тілу. Усвідомлення безпорадності перед тим, що відбувається, придавило не гірше преса. Як так? Адже завдання виконане. Мене обіцяли відпустити. Не повинно було залишитися ніяких прив’язаностей, я все зробив задля для того, аби їх обірвати, щоб ніхто не шкодував і не чекав на мене. Невже не допомогло? Такого просто не могло бути, адже все чітко прораховано... Може, це випадковість? Тоді до якого тіла я потрапив? Кров ударила в голову, змусивши тіло мимоволі поворухнутися.
 Ввімкнулась автоматика. Рідина у «ванні» почала зменшуватися. Це точно воно, те саме місце. Лабораторія кіборга. Я вже звично витяг з рота згубник, стиснув його в руці і тріснув об борт. Ось воно що, це Рижик. Тіло, створене спеціально для одноразового завдання. Хто ж знав, що в мене з ним встигне утворитися зв'язок. І чому його не знищили заздалегідь? Хоча, кібор же практичний, йому не личить розкидатися ресурсами, напевно збирався кудись прилаштувати, для тих самих експериментів, наприклад. І що тепер робити? Вони можуть здогадатися, що сталося? Навіть якщо ні, то повернуться і знайдуть мене тут. Питання, чи хочу я їх бачити, після всього, що сталося? Ні, не так, чи зможу дивитися їм у вічі, після всього? Я їх до кінця використовував у темну, не розкриваючи ні кінцевої мети, ні її можливих наслідків. Кіборг і некромант розумні хлопці, зможуть скласти два і два.
 Надімною завис дрібний робот, невдоволено блимаючи діодами.
  – Все, все, зараз, – голос прозвучав слабо, з хрипотою.
 Я вибрався з басейну і скривився від неприємного відчуття. Підлога виявилася страшенно холодною. Ось такі вони, неприємні властивості володіння звичайним людським тілом. Відвик я від такої дрібниці, а то ще буде. З жалем подивився на сусідню пусту ванну. Ще нещодавно у ній лежало моє основне тіло. Наступна теж була порожня, отже, все пройшло за планом і правосуддя отримало свого злочинця. Втім, його теж шкода, гарне вийшло прикриття. Працювати на дві сторони все-таки було цікавим та захоплюючим. Так, стоп, вистачить вдаватися до спогадів. Потрібно думати, що робити зараз. Від однієї думки, що доведеться якось виправдовуватися, пробирало до кісточок. Однозначно треба звідси забиратися. А совість мене наздожене вже у безпечному місці. Ось тільки куди тікати? Цей світ повністю належить кіборгу, сховатися від нього ніде не вийде, та й не зможу, якщо чесно. Без провізії та елементарного спорядження. Ножа, й того немає.
 Оглянувши помешкання побіжним поглядом, згадав, що в шафі завжди лежав необхідний одяг. Побоюючись найгіршого, відкрив. Спочатку зрадів, що все залишилося на місці, потім зрозумів, що нічого з цього мені не підійде, крім сірої, навіть не забарвленої сорочки та штанів на резинці, самого простою крою. Ми ж не планували використовувати рижика далі, а одноразовій ляльці гарне вбрання ні до чого. Втім, ось цю білу кофту з просторовою кишенею все одно візьму, пов'яжу на поясі, хто там розбиратиметься, підходить вона чи ні. І всі інші кишені теж вичищу. Мені зараз потрібніше. На певний час точно вистачить.
 Ну, все, готовий до походу. Ах, так, браслет перекладач одразу прикріпив до зап'ястя.
 На місцеву кухню вирішив не йти, часу залишилося обмаль, адже кіборг не з тих, хто бачить мету і при цьому повільно піднімається на ескалаторі. Він посилає поперед себе машини.
 На виході з підземного міста вийшла затримка, мене не пропускали на поверхню, доки я не здогадався, що треба вдягнути респіратор. Не те щоб я забув, що в цьому світі без захисту людям ходити небезпечно, просто раніше не було такої необхідності: минуле тіло цього не потребувало взагалі, а другому не було необхідності виходити. Вибрав синій респіратор з червоними візерунками на обличчі, та ще й з ріжками, якщо раптом зустріну дику людину, маска демона, як мінімум його відлякає. Я ж зараз абсолютно беззбройний. Кіборг навіть кухонні ножі тримав під замком і видавав лише довіреним особам. Тому що роботам ножі не потрібні, а люди не потрібні на кухні, тим більше.
 Ну, ось, вперше за два з лишком роки, вирішив спробувати скористатися стаціонарним порталом саме у цьому світі. Він перебував у покинутому місті, але, гадаю, має ще функціонувати. Адже люди нещодавно переселилися, а раніше активно відвідували храм і молилися про порятунок. Переходи в інші світи у храмах найстабільніші і тримаються довше за інших, а ще їх можна підживлювати і навіть відновлювати. У мене точно все вийде.
 Подолавши лише третину шляху підтюпцем, я змушений був зупинитися і віддихатися. І тільки потім помітив, що від міста хтось до мене наближався. Невже кіборг випередив і вийшов навперейми? Чи це некромант нарешті подолав заборону на магію та телепортувався? Втім, чого це я запанікував, може, просто місцевий житель ходить. Тим часом, силует, що крокував назустріч, здався чомусь страхітливим, неприроднім. Так рухалися живі мерці. Інтуїція не піддавалася паніці, хоч і тремтіла, при цьому стримуючи інстинкт самозбереження від бажання негайно повернутися до безпечного місця. А потім так штовхнула вперед, що я мимоволі обернувся. З боку підземного міста з'явилися дві людини, над якими кружляв рій металевої мошкари. А ось і вони. Швидко зорієнтувалися. Ще б пак, кіборгу розпитувати і шукати свідків не треба, він інформацію безпосередньо з машин зчитує. Достатньо лише подати запит.
 Тим часом силует скоротив відстань удвічі, що й дозволило його ідентифікувати. Так іноді робили мої особливі наймачі, духи.
 І що робити? Йти назустріч невідомості чи повернутися у безпечне, але повне звинувачень місце?
 «Мошкара» перетворилася на вже відимих дрібних роботів. А мої вагання призвели до закономірного результату. Дух дістався першим. Мене огорнула така тиша, ніби світ перестав існувати. Все завмерло, роботи, пил, комахи, навіть я сам не міг поворухнутися.
 – Злякався? – почувши за спиною голос, по тілу пробігли мурашки. Він пролунав одночасно і близько і ніби здалеку, в ньому відчувалася така глибина, немов джерело було далеко за межами цього світу. А мозок плавився від великої кількості мов, що одночасно пролунали в голові. Але я до цього вже давно звик. Мій головний наймач. Що він тут забув? Адже він раніше ніколи не залишав свого світу. Невже до цього привели мої попередні дії?