Глава 1. Чоганши та храм відринутого бога Ірива

 Вони розбили табір просто біля підніжжя покинутого храму. На Старих Землях їх було багато. Цей ще більш-менш цілий. Відлуння минулої релігії. Втім, вона все ще мала своїх послідовників. Один з яких якраз стояв навколішки перед храмом та молився. І доки не закінчить, нікого до середини не пустить. Всі звикли до того, що таким фанатиком краще не сперечатися. 
 – Мені здається, чи цей храм відрізняється від інших? – саркастично промовив воїн у блідо-зелених шкіряних обладунках, із салатовими прожилками. Сайкі визнавав лише одного бога, вважаючи решту заслабкими.
 – Коли ввижається, молитися треба, – підстьобнула його цілителька Еріка, виділяючись на тлі похмурого лісу та сірого храму, наче сонечко.
 – То вже, – Еланім навпаки, могла легко розчинитися в густині лісу, як у буквальному, так і в переносному значенні. Тому саме червоні плями на зеленому вбранні слідопита не дозволяли втрачати з виду наймолодшого члена групи.
 – Не подобається мені це місце.
 – Тобі будь-який храм Ірива не подобається.
 – Не будь-який. Зруйнований мене цілком влаштовує.
 – Ти тільки при Чоганши про це не говори.
 – А навіщо? Він й так знає про моє ставлення що до його бога.
 П'ятий член групи, як завжди не втручався в дружню суперечку, намагаючись триматися трохи осторонь. Правду кажучи, майстер зілля взагалі не повинен брати участі в боях, але наявність бойової навички диктувала свої умови.
 Нарешті жрець перестав молитися, піднявся з колін і першим увійшов до храму. Ніби пастир, що дозволяв увійти в обитель свого божества новоспеченим послідовникам. Сайкі відразу відігнав безглузде порівняння. Якби цей храм був цілим, він би ніколи не переступив його порогу, вважаючи подібну дію –  зрадою по відношенні до своєї віри. На вході Сайки навмисне осяяв себе знаком бога Вона, покровителя воїнів. Генсін та Еланім однаково осудливо подивилися на соратника, хоча самі нікому не поклонялися. Еріка запустила під склепіння сріблястого метелика. Відразу стало світліше.
 – Давайте, пошукаємо що-небудь.
 – Навряд чи тут знайдеться щось цікаве, тут до нас все вже обнесли.
 – Шкода, я б не відмовився відколупати пару трійку камінчиків.
 – Сайки, може вистачить провокувати Чоганши.
 – Та йому все одно. Правильно?
 Насправді Чоганши було далеко не байдуже, просто він чудово відчував різницю в силі. Тому сприймав його слова, як чергове випробування своєї віри.
 Поступово вони розійшлися в різні боки.
 Незважаючи на те, що храм й справді здавався давно покинутим, Чоганши охоплювало погане передчуття. Він вже відвідав багато храмів Ірива, і ще більше їх останків. І в кожному відчувалася порожнеча. Окрім цього. Складалося враження, ніби вони проникли в утробу живої істоти, яка ось-ось їх поглине. Ось тільки озвучити свої побоювання жрець не міг, це ніби визнати, що твій бог є втіленням зла, ярлик якого на нього так уперто всі вішали. Адже задля того, щоб спростувати ці домисли та знайти докази протилежного, він і вирушив у Старі Землі. Інакше кажучи, обілити ім'я Ірива, щоб його знову шанували. Втім, Чоганши чудово усвідомлював, що невдоволення виникло дуже давно і не на порожньому місці. Методи підняття сили у них завжди були, м'яко кажучи, жорсткими. За які їх часто осуджували. Самі послідовники ніколи не нарікали, а надто «м'якотілі» зрікалися віри ще до посвяти. Жерці нікому не заважали і нав'язували свою релігію. Все змінилося сотню років тому, коли одному з них прийшло одкровення. І воно настільки його вразило, що жрець  прийшов до тодішнього короля просити прощення, і більше ніхто його не бачив. А невдовзі почалися масові гоніння та знищення храмів. Найстрашніше, що досі ніхто з вцілілих послідовників не знає, що це було за одкровення. Наче сам Ірив розчарувався в них.
 З тих пір, на материку не залишилося цілих храмів, тільки тут у Старих Землях, що кишіли монстрами, можна було віднайти хоч і розграбовану, але цілу будову.
 Чоганши теж намагалися змусити зректися, але досягли лише того, що віра зміцніла настільки, що до його основної чорної сили додався небесний колір.
 Він зупинився біля стіни. Увагу жерця привернули опуклі зображення людей, на грудях, руках та ногах яких були маленькі виїмки, ніби раніше там щось знаходилось. Наприклад, ті самі дорогоцінні камені. Людей було дев'ять, вісім звичайного зросту і один удвічі вищий. На його тілі виїмок не було, тільки над головою у вигляді корони із дев'яти променів. Подібну картину він бачив лише один раз, у старовинній книзі. Але тексту під нею, на жаль, так і не зміг згадати.
 – Дивіться, – Еланім помітила довгі дивні борозни, що тягнулися по стінах, підлозі і навіть стелі. – Усі пошкодження ведуть до статуї.
 Всі одночасно обернулися і подивилися на неї. Чоганши зробив крок, і миттєво права нога м'яко провалилася в підлогу аж по щиколотку, ставши єдиним цілим з каменем. Нога не виймалася, але й болю не відчувалося, ніби вона просто потрапила в щілину.
 – Ой!
 – Що це таке?
 – Пастка. Що не видно? – Генсін спробував сколупнути камінь, але ледь не порізав сам себе, коли ніж зісковзнув.
 Виявилося, що до неї потрапили всі, окрім Еріки. Цілителька, як завжди, трималася позаду всіх.
 – Звідки тут вцілілі пастки? – обурився Сайки, більше за інших через це переживаючи. – Еріко, йди звідси. Ми зараз щось придумаємо. А ти нас потім підлатаєш.
 – «Якщо виживите», – промайнуло в думках Чоганши, будучи впевненим в одному, це сам Ірив вирішив покарати, як святотатців, так і свого негідного слугу.
 Сайкі направив верхівку посоха на власну ногу, маючи намір її відрізати, і таким чином врятуватися.
 – Стій! Навіть не думай. Ми також постраждаємо. Я може переживу, а ось Еланім точно не витримає.
 – І що накажеш робити?
 – Молитися!
 – Ти здурів? Я не збираюся молитися твоєму проклятому богу.
 – Тоді молись своєму, якщо вважаєш, що це тебе врятує.
 – Від чого врятує?
 – Ми щойно активували виклик. Той самий, з легенд. Я ж попереджав вас, не шикуватися в одну лінію.
 – Яка лінія? Ти що осліп?
 Дійсно, вироблена стратегія відвідин подібних споруд зіграла з ними злий жарт. Перестороги, що були дієвими в інших храмах, в цьому обернулися проти них, від чого й утворилося напівколо. Здавалось, ніби сам Ірив глузливо споглядав на їхню помилку, зосередившись в статуї. Здавалося, що мародерам дуже сильно пощастило. 
 – А я казав, що тут щось нечисто.
 – Ні, ти взагалі-то по-іншому говорив.
 – Досить.
 Чоганши не став нікого вмовляти, просто опустився на одне коліно, схилив голову і перевернув посох  верхівкою донизу. Його камінь засвітився блакитним кольором, тонка цівка потекла у бік статуї. Еланім, не довго думаючи, повторила за ним. Дівчина вже одного разу потрапляла в таку ситуацію і точно не хотіла повторення. Краще схилитися самій, ніж відчувати, як тебе буквально проколюють наскрізь, щоб отримати необхідну силу. І не важливо, виклик це чи звичайне підживлення храму. Струмок з її посоху виявився зеленим, що дівчину дуже здивувало. Зазвичай у храмах від неї вимагали червоної сили. Генсін вагався, йому було все одно, кому молитися, хоч Іриву, хоч прекрасній Іморі. Його більше хвилювала відсутність додаткового підживлення, таких, як слуги чи раби. Якщо виклик затягнеться, він ризикував померти від виснаження. Втім, його думок, як завжди ніхто не питав, раз попався, то треба розплачуватися. Тому Генсін теж схилився, доповнивши два струмки темно-синім кольором. І тільки Сайкі продовжував упиратися, не бажаючи схилятися перед статуєю відринутого бога. Тому відчув, як в його полонену п'яту ніби встромилась величезна голка і пробила до самого хребта. П'ятий струмок виявився салатовим.