Розділ 4

Троє проти двох. Але ці двоє — з машини — були доросліші, мабуть, тому вони не злякалися, а вийшли вперед. Світло фар перетворило їхні постаті на загрозливі темні силуети.

Мотря нарешті змогла зробити крок назад, подалі. Тут один із хлопців їй допоміг — смикнув за лікоть і змусив стати за ним.

— Які гарні… добрі… — у грубому голосі незнайомця з авто відчувалася насмішка, — цуценята.
— А які молоді, — підхопив водій. І характерно повів плечима та швидко покрутив головою, наче боєць перед виходом на ринг.

— Ну, то це ж наші переваги, — спокійно відповів хлопець, що питав Мотрю, чи ображають її. Саме він відвів її собі за спину. — Знаєте фразу, що будь-яку проблему можна вирішити добрим словом та…

У нічній тиші особливо гостро пролунав металевий клац, від якого немов повіяло запахом пороху й збройного мастила.

Усі на секунду завмерли в напрузі.

— Ви самі помітили, що ми добрі, — суворо сказав рудий хлопець. — Тож не гайте часу: геть звідси.

Другого разу казати не довелося — у лічені секунди чоловіки з автомобіля буквально випарувалися. За пів хвилини від них залишився лише запах бензину та вихлопних газів.

Та Мотрі було рано з полегшенням зітхати.

Пістолет? То був звук затвора? Ці хлопці мають зброю?

Чого від них чекати?..

Мотря поп’ятилася від хлопців.

Але тут хлопець, що так налякав кривдників з авто, застогнав і якось перекосився.

— Дед, допоможи, — видихнув він крізь зуби.

У руках у рудого засяяв ліхтарик смартфона. Він кинувся до товариша та підставив йому плече:

— Тримайся! Тор, давай сюди палицю.

Перед очима здивованої й наляканої Мотрі хлопці за хвилину перетворили палицю та щось незрозуміле на напівмилицю. Коли вони її склали, знову пролунав той самий металевий звук.

Клац.

Від раптового осяяння в дівчини відпала щелепа.

— То ви їх…

— Ага! Обманули, так, — радісно вишкірився Тор, який ще недавно обіцяв відрихтувати кривдникам авто. — Вінні в нас по таких штуках майстер!

— Не всім же молотами розкидатися, — пробурмотів той самий Вінні, коли нарешті сперся на свою напівмилицю. — Треба й мізками… іноді…

— Не бурчи, — відповів йому хлопець на прізвисько Дед. — Цього разу дуже вдало вийшло.

— Повезло. Я стояв і молився, щоб вони здриснули раніше, ніж я впаду. На адреналіні починати круто, але він швидко проходить, — Вінні невпевнено переступив з ноги на ногу, спираючись на напівмилицю та руку Деда.

Мотря зойкнула — згадала, що ще навіть не подякувала хлопцям.

— Ви… ви… Я така вам вдячна! Дякую, що не пройшли повз, захистили!

— Добре, що ми поруч трапилися. Ну ти й утнула — бігати по темряві. Ще й такими безлюдними вуличками… — рудий Дед від її вдячності щасливішим не здавався.

— А здорово ми… На Різдво… О! То ми троє наче привиди Різдва! — зареготав Тор. Він із хлопців був найжвавіший і найдоброзичливіший. А ще — найменший. Тож, мабуть, добирав характером.

— Угу, і цього року нам трапилося аж два Скруджі, — посміхнувся у відповідь Вінні.

— Може, це нам і на наступний рік, — хмуро сказав Дед. — Хто зна, як він закінчиться…

Ці слова миттєво порушили веселий настрій. Від незрозумілих Мотрі серйозних думок хлопці миттю зібралися й замовкли. Жоден із них на дівчину не дивився.

Коли пауза затяглася, Мотря нерішуче подала голос:

— То я піду. Ще раз дякую вам за поміч!

— Куди це ти сама? — очі Тора у світлі ліхтарика грізно блиснули.

— Він правий, — підтримав друга Вінні, — треба тебе провести. Але…

Тут обидва хлопці подивилися на Деда.

— Що скажеш? — спитав рудого Тор.

Дед скривився, наче йому під ніс сунули чистий лимонний фреш, без льоду та цукру.

— Ні, — відповів. При цьому в бік Мотрі — вона це особливо відзначила — навіть не подивився.

— Давай хоча б на центральну вулицю її виведемо. Нам же все одно по дорозі, — не вгамувався Тор.

Рудий знизав плечима й повів Вінні у вказаному напрямку, залишивши Мотрю на ініціативного товариша. Лише й сказав у відповідь:

— Скоро північ. Комендантська. Нас ще й у шпиталь не пустять.

Тор підхопив Мотрю під руку та потягнув слідом за друзями:

— Як це не пустять? Не може такого бути! Нам там ще лежати й не перележати!

Після цих слів у Мотрі нарешті склалася картина. Вона пильніше придивилася: Вінні — з милицею і ледве ходить; Тор рухається багато, але махає лише однією рукою. А Дед… ну, він теж ходить не зовсім природно, немов намагається зайвий раз не рухатися.

І шпиталь тут поруч один — військовий.

То ці хлопці — поранені вояки!

І такі молоді, не набагато старші за неї.