Розділ 3

Різдвяна ніч зустріла мокрим снігом, що доволі жваво взявся атакувати холодними ляпасами.

— Тьху! — Мотря сплюнула цілу сніжну грудку, яка залетіла їй до рота. І нічого було витріщатися на змінену погоду. Чого дивуватися, коли зима надворі?

Дівчина зябко повела плечима та сховала голі долоні під рукави пуховика. Рукавички вона залишила в общазі — вдень було тепло.

На вулиці стало помітно те, про що за веселощами якось позабулося у великому кафе, що, звісно, мало потужний генератор. Після місяця ворожих обстрілів знову повернулися відключення світла. Ліхтарі світили де-не-де. Війна нагадала про себе темрявою та тривожною напругою, що заповнювала вуличну тишу. Перехожих не було видно, неподалік проїхав хіба що один автомобіль.

Мотря побачила, як на протилежному боці вулиці в крамничці жінка підійшла до дверей і перевернула табличку. Закриваються — значить, до комендантської години залишалося близько години. Витягати з кишені смартфон, щоб пересвідчитися, дівчина не стала. Їй і без того було моторошно. Без грошей на таксі, коли міський транспорт уже не ходить… кепсько. Але вихід був лише один: пішки дістатися до університетського гуртожитку.

Позаду хлопнули двері кафе. Мотря перелякано обернулася, та встигла побачити лише темний силует чоловіка, що нирнув у провулок. Від пішов собі, а вона з полегшенням видихнула.

Темрява, вітер зі снігом і тиша змушували серце дівчини тривожно стискатися.

Та вона ще пам’ятала те відчуття чужого погляду…

— Боже, збережи, — прошепотіла Мотря й хутко побігла вулицею.

Сніг ліпився до вій, вітер задував під комір, холод до кісток вгризався в оголені пальці, що постійно виниряли з-під рукавів. Вона йшла швидко, майже бігла, намагаючись триматися освітлених клаптиків вулиці. Кожен ліхтар здавався островом безпеки, між якими доводилося перебігати, затамувавши подих. Її кроки… вони звучали надто гучно, ніби місто чуло їх і не схвалювало.

За спиною щось хруснуло. Мотря різко зупинилася. Серце гупнуло так, що, здавалося, його можна було почути на всю вулицю. Вона прислухалася. Тиша. Лише вітер ганяв сніг і десь далеко дзенькнув металом незачинений паркан.

«Не обертайся», — наказала собі й рушила далі, ще швидше. І ще...

Мотря звернула в бічну вуличку — коротшу дорогу до гуртожитку. Тут ліхтарі не світили зовсім. Темрява зімкнулася щільніше, і місто стало іншим: глухим, настороженим, ворожим. Її кроки відбилися луною — і майже відразу їй здалося, що лунає ще щось. Не зовсім у такт.

Вона не побігла. Ще ні. Лише сильніше стиснула долоні й пішла рівно, рахуючи кроки, молячись, аби світло наступного перехрестя з’явилося швидше, ніж доведеться переконатися, що цього разу страх — не просто вигадка.

Боже, допоможи! Якщо все обійдеться, вона присягається, що більше не буде звертати на такі темні вулички – піде тільки великими! Допоможи, будь ласка.

Світло з’явилося зненацька. Сліпуче, різке. Мотря інстинктивно примружилася й зробила крок назад.

Рев мотору розрізав тишу. Темний автомобіль різко вискочив з-за рогу й зупинився просто поруч, так близько, що бризки мокрого снігу вдарили їй у ноги. Гальма скреготнули — коротко, зло.

Мотря застигла. Повітря ніби зникло. Вона бачила лише чорний бік машини, запітніле скло, тіні в салоні. Фари сліпили, відрізаючи шлях уперед і назад.

«Біжи!» — крикнуло щось усередині. Але ноги не слухалися.

Секунда. Друга.

І в цій паузі, густій, мов темрява поза межами галогенового світла фар, Мотря зрозуміла: це вже не випадковість. Серце підказувало — щось станеться. І як саме — залежить не від неї…

З тихим шерехом скло з боку водія поповзло донизу.

З вікна висунулася голова. Розгледіти крізь сліпуче світло Мотря його не могла, але здалося, що це молодий чоловік.

— Гей, красуне, — гукнув він до неї. — Хіба не лячно тобі бігати по темряві?

І він кілька разів блимнув фарами, наче підморгнув. А ще двічі коротко ревнув мотором, хоча автомобіль не рушив з місця.

Це ще більше нажахало Мотрю. Вона навіть ворухнутися не могла, не те що відповісти. Губи її ніби сковало.

Клацнув замком, дверцята відчинилися, і з машини виліз другий чоловік, що сидів поруч із «веселим» водієм.

Мотря примружилась, намагаючись розгледіти його обличчя. Світло фар, сніг та сльози розмивали все навколо. Але внутрішнє чуття кричало: це він. Той, хто п’ялився на неї в кафе. Серце калатало так, що здавалося — його чують навіть стіни будинків навколо.

Який у нього важкий і недобрий погляд! Ніби він читає кожен її крок і думку. Мотря відчула, як ноги підкошуються, але тіло не слухалося. Вона хотіла відступити… але зовсім не могла навіть ворухнутися.

— Що ж ти, дівчинко, мовчиш? — Голос у лякаючого незнайомця був низький, грубий. — Хіба не ти раділа, що маєш усім і кожному казати «так»?

Мотря задрижала: то він знає про гру?.. Їй капець! Навіть якщо вона буде волати «ні», у нього будуть свідки, що вона на все була згодна! І все через дурну гру!

— То ти нам уже два «так» заборгувала, — із якимось задоволенням сказав незнайомець. — А нас із другом якраз двоє. Оце так збіг! Як гадаєш?