Розділ 2

Єдине слово — питання Богдана, умова гри з подругами, крайня межа, що роковим чином зараз розділить її життя… Від роздумів, що відповісти, у голові Мотрі здійнявся справжній шторм. Навіть промайнуло зрадницьке: а чи не тому Зоряна затіяла цю гру, щоб…

Щоб що?..

Може, саме вона зараз там — у тій компанії, що «на дворі». Чекає на Богдана…

— Та-а-ак… — придушено вирвалося в неї. Мотря заплющила очі, на яких уже кипіли сльози.

Боже, дай їй сили не розплакатися перед цим зрадником!

Чому, чому, чому вона продовжила грати в дурнувату гру?! Адже з грудей рвалося зовсім інше слово!

Ні — як відмова, як покарання! Ото б Богдан попригав, мов карась на сковороді. Чомусь Мотря була впевнена, що в тій «компанії» на нього чекає дівчина. Інша. Не вона…

— Дякую! Я такий радий, — не приховуючи емоцій, зізнався Богдан.

І якби ж одразу пішов, але ні… З нього, мов із драного мішка, посипалися болючі відкровення:

— Ти ж зрозумій — я звичайний хлопець, а ти… Ну… Занадто сувора для мене. Я розумію, що це через твою родину ти така, ну…

Через родину?!

Мотря відчула, що всередині неї щось рветься. Мабуть, терпець.

Вона переступила через себе. Відповіла так, як йому було треба. Відпустила, врешті-решт.

А він?

Своє боягузтво вирішив перекласти на її родину?!

Щось вибухнуло. Принаймні так Мотрі здалося.

У наступну мить вона усвідомила, що стоїть. І кричить.

Ні, не кричить — шипить. Але внутрішнє — кричить від болю.

— Це я дякую! І не тобі, а Богові, що відкрив мені очі! Не морщся. Про Бога я кажу не через матір і не через вітчима. Це мої почуття!

— Та я…

— Та ти! Саме ти! Вирішив кинути мене на Різдво? Дуже доречно. Нехай зі мною станеться якесь диво! А ти… йди собі. Чи ти боїшся, що компанія тебе не дочекається? Що вони такі ж вірні, як ти сам?

Богдан нарешті підхопився зі стільця й почав п’ятитися. Йому явно було незручно — на них дивилися всі. Мабуть, через Мотрю: вона таки почала кричати.

І ось що дивно: почувалася при цьому Мотря пре-крас-но! Наче прорвало вулкан, що до цієї миті дрімав десь у її глибині. Всі ті почуття, які вона ховала за своїми безкінечними «ні», від яких відсторонювалася, — вони вирвалися назовні. І їй стало легше, як ніколи у житті.

Від цієї легкості навіть голова пішла обертом. Треба ж — світ не розвалився від одного її «так»!

— Бувай, — ніяково пробурмотів Богдан на прощання. — Побачимося…

— Та-а-а-ак, — із задоволенням відповіла Мотря.

Як же це приємно — казати «так»! Як же дивно, що від великої особистої трагедії та нестерпного болю вона за кілька хвилин подолала шлях до ейфорії. І все це — завдяки одному слову!

Неймовірно.

Хотілося танцювати й співати. Ото вона — Мотря — дивна людина!

Тільки-но Богдан зник за дверима, як у Мотрі виникло бажання підійти до величезного вікна й подивитися на його компанію — ну і на нову дівчину. Слабкість — так, але ж…

— Ото ти втяла, подруго! — Мотрю сильно хлопнули по плечу.

Вона обернулася й опинилася серед зграйки веселих дівчат.

— Як тебе звуть, героїне? Ходімо до нас — ми пригощаємо, — загомоніли вони з усіх боків і потягнули Мотрю за собою, щойно та сказала: «Так».

Дівчата, такі ж першокурсниці, займали великий стіл у віддаленому кутку. Відокремлене розташування для веселої компанії стало зрозумілим, коли Мотря щедро ковтнула кави із запропонованого паперового стаканчика та мимоволі охнула. Кави в тому коньяку була хіба що крапля.

Дівчата пирснули, побачивши вираз Мотриного обличчя.

— Зажуй скоріше, — їй підсунули канапку та невеличке бізе на вибір.

Від алкоголю в голові у Мотрі швидко загуло. Реальність похитнулася й тихо поплила обертом, наче на каруселі в луна-парку. Тьма за вікном та кольорові вогники різдвяно-новорічних гірлянд лише додали схожості з атракціоном.

Наступна година чи дві промайнули для дівчини наче уві сні. Вона багато сміялася, потайки пила принесений до кафе коньяк, приймала похвалу за свою сміливість і… вихвалялася. Здається, вперше в житті. Принаймні раніше Мотрі не доводилося бути центром уваги й душею компанії. У її родині така поведінка була просто неможливою.

У чомусь Богдан мав рацію — виховання в родині, що присвятила себе церкві, було занадто суворим. А після смерті батька й нового шлюбу матері ситуація лише загострилася. Сказати чесно, Мотря ледве дочекалася закінчення школи й до інституту, у велике місто, просто збігла.

Але це не була тема для розмов у малознайомій компанії. Тож Мотря сміялася та вкотре розповідала, як без сліз наважилася відпустити стосунки з Богданом. Дівчатам було цікаво й весело. Про гру в «Тільки «так»», здається, вона також розповіла. І, мабуть, зробила це досить голосно, не звертаючи уваги на інших відвідувачів кафе…