Розділ 1

– То що, згодна пограти?

Мотря стиснула губи, стримуючи слова: «Ти зовсім дурна? Які ігри? Тут і без того усе в житті серйозніше нікуди!» Їй справді було за що ображатися на подруг. Зоряна й Злата – вродливі, спритні, з заможних родин, справжні городянки. Не те що вона: приїхала з маленького містечка й вступила до інституту, мабуть, не інакше як з божою допомогою. Першу сесію склала… ну, не без труднощів. І не тому, що була дурна чи ледача. Ні – через свій непоступливий характер, який подобався далеко не всім викладачам. І зараз вона вже готова була сказати своє коронне «ні». Для неї свято й без того було майже зіпсоване, а вони навіть не спромоглися поцікавитися її справами. Їм би тільки гратися.

– Зоря, ти що, не бачиш? Вона зараз знову обламає нам усю витівку! Це її вічне кисломотряшне обличчя.

– Такого слова не існує, – уже не приховуючи образи, відповіла Мотря.

– А у нас є – бо ти кисла й моторошна, – сказала Злата.

– Мотряшна, – підкреслила співзвуччя Зоряна.

Дівчата розсміялися. Вони давно вже так піддражнювали подругу.

– Ну, Мотю! Я ж це не сама вигадала, – Зоряна вперто намагалася втягнути подругу в гру. – Навіть фільм такий є з Джимом Керрі. «Завжди кажи «так!»» І біографічна книжка є. Її автор цілий рік таке робив!

– А ми всього лише чотири годинки, – підсунулася з іншого боку Злата. – Жодних ризиків! У якийсь Парагвай не встигнеш перебратися.

– Ну, то якщо вона не стане казати «так» незнайомцям за кермом, – Зоряна пирснула сміхом. – Чуєш: погоджуйся, але темними вулицями не вештайся і в чужі авто не сідай!

– А завтра одна одній розповімо, які пригоди нам подарувало це «так».

– То треба казати…

– Лише «так» – на всі питання й пропозиції, що трапляться тобі до опівночі! – підхопила Зоряна, головна авторка цієї дурнуватої гри.

– То що скажеш на нашу пропозицію? – весело запитала Злата.

Мотря розтулила губи й, уже нічого такого, непередбачуваного, не чекаючи від цього вечора, приречено мовила:

– Так.

– Уііі! – заголосили дівчата. – Ура! Граємо в «Тільки «так!»»

Не минуло й десяти хвилин, як грайливі «так» розвели подруг у різні боки. Зоряну запросив до великої компанії симпатичний блондин, а Злата вже крутилася в танці з ефектним брюнетом. Мотря ж від можливих пригод утекла до вбиральні. Вона не збиралася казати «так» абикому. У неї був свій план – і її згода призначалася одному конкретному хлопцеві…

«Може, так я й врятую це Різдво», – подумала Мотря, коли за пів години повернулася до зали мережевого кафе, де вони з подругами зустрілися на Святвечір.

Злати й Зоряни в закладі вже не було. «Так» розвело дівчат – принаймні цього вечора.

Мотря глянула на час у смартфоні. Богдан мав з’явитися з хвилини на хвилину. Цікаво, як він відреагує, коли вона нарешті скаже йому своє «так»?

Від думок про те, до чого це слово може призвести вже цієї ночі, Мотря зашарілася. Жар накрив не лише обличчя – вона відчула, як затремтіли руки.

Майнула думка: можливо, саме через ці потаємні сподівання вона й посварилася з вітчимом та відмовилася повертатися додому на свята. Учора вона ще не знала, що Різдво – так-сяк, якось перебудеться, зате на Новий рік гуртожиток зачинять на ремонтно-профілактичні роботи. Подітися їй буде нікуди – хіба що на дачу до Богдана, якщо між ними все-таки щось станеться. Тоді й проведуть свята разом: у романтиці та коханні.

– О, ти посміхаєшся! – прошепотіли над самим вухом, і Мотря підвела голову, щоб тієї ж миті відчути легкий поцілунок у краєчок губ.

Окрім поцілунка, Богдан стиснув її долоню. Жар знову підкотив до щік, і Мотря відчула, як теплішає всередині.

– Добре, що ти вже прийшла, – сказав він і, грюкнувши стільцем, опустився на нього, розкинувши руки.

– Ти в куртці, – зніяковіло зауважила Мотря. – Може, роздягнешся? Он там вішалка, – вона кивнула в бік, де висів її червоний пуховик.

Богдан глянув на вішалку й раптом затримав на ній погляд…

У ту ж мить серце Мотрі сполохано сіпнулося й завмерло.

Щось було не так.

– Ее-е, Моть… – нерішуче протягнув він. Богдан повернувся до Мотрі, та його погляд ковзнув і зупинився на кришці столика з маленькою ялинкою, обплутаною блимаючими вогниками гірлянди. – Тут така… е-е… справа…

Мотрю пронизав холод. Там, де ще зовсім недавно всередині палало, тепер усе скувала крига.

– Ну-у, якщо коротко… Я прийшов тільки тому, що пообіцяв тобі, але… ну-у… там, – він недбало махнув рукою, – надворі на мене чекають. Ми з компанією…

У Мотрі пересохло в роті. Губи, щоб відповісти, довелося ніби силоміць розломити. Голос вирвався глухий, сиплий:

– І що? Я ж можу…

– Давай залишимося друзями! – Ось тепер Богдан на неї подивився. – Ми весь цей час ними й були. Хай так буде й далі! Згодна?

«Згодна? Згодна?! Згодна?!!» – нескінченним набатом залунало у Мотрі в голові. І немов Пилип з конопель промайнув спогад: веселе обличчя Зоряни, коли вона сказала: «Кажи лише «так» – на всі питання й пропозиції, що трапляться тобі до опівночі!»