Плюс!

     — Ну, коли ти вже наважишся поговорити з нею?! – злегка штурхає мене в бік мій найкращий товариш, Любко Сливинський.

       В Любковому тусовочному світі все просто: ти йдеш на закриту клубну вечірку в брендовому одязі та стильних кросівках з останньої колекції найк. Пригощаєш якусь кралю енергетиком, робиш їй комплімент. Знову пригощаєш енергетиком. Робите спільне селфі в інстаграмі. Потім півночі цілуєтеся десь у закутку. На ранок вся школа в курсі, всі мають про що поговорити.

       Дівчата для Любка — це можливість хайпанути. Бо чим же іще звернути себе увагу, якщо ти вже всім набрид зі своїми селфі в брендових лахах, вже не сезон для спортивних мотиків, а круті фото з гірськолижних курортів світять лише на канікулах?

      А в мене з Улянкою геть не так. Як Уляна цього року з’явилася в нашому класі, я закохався в неї відразу й назавжди. Мені й раніше подобалися дівчата, але ж не настільки, щоб безперестанку думати про когось день за днем, місяць за місяцем… Ось уже й Новий рік на носі, а я витріщаюся на неї, ніби заворожений.

       Точніше не так: я всіма силами намагаюся вдавати, що мені байдуже, але вдається це погано. Ось і зараз мій погляд раз-у-раз зупиняється на витонченому дівочому плечі, що ледь визирає з широкого вирізу Уляниного худі, і я вкотре за урок «підвисаю».

       Ми з Любком сидимо за останньою партою, Уляна з Марічкою — за першою. Тож концентруватися на тому, що відбувається між першою партою й стіною, на котрій висить дошка, доволі складно.

      — Орест Софранюк! — вигукує моє ім’я вчителька, і я автоматично вирівнюю спину. — Скількох синів мав Ярослав?

        «Який?» — здумалося на секунду.

       І хоч в наступну, я вже здогадався, що мова про князя Ярослава Мудрого, відповідь на моє німе запитання не забарилася.

   — Та наш, Вітровський! — швиденько вставив Андрій, найбільший веселун у класі. — Він багатодітний батько.

        Кабінет історії сповнився реготом, а Славко Вітровський непомітно для вчительки погрозив Андрію кулаком. Улянка також розсміялася. Цікаво, вона веселиться з жарту, чи з мене також?

          Бо хоч на решту запитань вчительки я відповів швидко й правильно, Уляна повернулася до мене ще раз, і вони з Марічкою знову захихотіли. Мої вуха наче за командою нагрілися, мов від гарячого повітря з фену. Напевне, вони стали рожеві, ніби торбинка Барбі. Підозрюю, що в мене дуже дурнуватий вигляд, але нічого не можу з цим вдіяти.

         Зі мною тепер так часто. Я нерідко почуваюся розгубленим. Маю підозру, що Уляну з подругами це розважає. Я певен, що вона іноді спеціально з мене знущається. Ось, до прикладу, підходить на перерві потеревенинити з Христею, котра сидить переді мною. І при цьому так спокусливо схиляється над Христеною партою… Так, знаєте, спирається ліктиком, наче вона на дивані. От Улянка навмисне це робить, чи то лише мені здається?!

        Або іноді трапляється, що Улянка сідає в бомбосховищі на лаву до мене спиною й ніби ненароком тулиться мені до плечей. Від цього тілом туди-сюди бігають мурашки, серце калатає, і я не можу більше зліпити до купи й двох слів. Це ж не випадково Уляна таке місце вибирає? Чи, знову ж таки, це гра моєї уяви? Може, б я хотів, щоб це все було не випадково, й тому мені ввижається її бажання скоротити дистанцію.

          Логічно було б, зрештою, припустити останнє. Якби Уляна весь час не сміялася. Якби не хихотіла щоразу, зирячи на мене з подругами.

             А так я хочу й не хочу знати правду. Бо якщо мій стан для неї забавка, то це буде печально. І це також доволі ймовірно, Улянка дуже весела дівчинка. Вона полюбляє жартувати й сміятися. З’явившись у класі, вона відразу потоваришувала зі всіма. Я знаю, що вона подобається й іншим хлопцям. Але вони в курсі, що я поклав на неї око, й не сміють рипатися. Як не крути, я давно займаюся боксом. Переходити мені дорогу їм не хочеться.

           Але скоро Новий рік, а потім канікули. Буде багато часу, аби гуляти, знайомитися з різними людьми… А ну ж, не доведи Боже, Улянка почне з кимось зустрічатися, а я навіть не буду в курсі… 

             «Ні, треба швиденько все з’ясувати!» — вирішую я, поглядаючи як за вікном падає лапатий сніг.

             Ці роздуми перебиває Любко:

            — То ти прийдеш? — питає він весело підморгуючи.

             — Куди? — хмурю я брови.

            — Бро, прокинься нарешті! — сердиться Любко. — На вечірку до мене тридцять першого!

            — Звісно прийду! А Улянка там буде?

            — Та буде там твоя Улянка!

            — Вона не моя…

           — Бо ти у нас сором’язлива мамина квіточка! — несподівано хапає мене Любко ззаду за шию.

           Він, звісно, не качок, але доволі міцний парубок. І нащо я тільки навчив його декотрих прийомів?!

            — Та добре, гаразд, тільки пусти! — брешу я.

       А коли Любко таки ведеться, повертаюся й кладу його на лопатки просто посеред шкільного коридору. Зграя шестикласників, котрі йшли поруч, відстрибує від нас з реготом і криками. Я також сушу зуби: Любкова голова в ореолі його кучерів має вкрай кумедний вигляд.