ГЛАВА 10 — Світло, яке не в ліхтарику

Ранок у квартирі був особливим. Промені сонця тихо стелилися по підлозі, а повітря пахло теплом, печеньками і… трохи пригодою, що ще вчора завершилася на кухні. Плюм повільно перевалювався до столу, тримаючи в лапках свій ліхтарик, який тепер світився спокійним, рівним світлом. Але він знав: справжнє світло — воно в серці, а не в електроніці.
Тим-Хто-Шурхотить сиділа на краю столу, лапки складені, очі блищали від щастя і трохи сором’язливої гордості.
— Добре… — промовив Плюм, нахиляючись до неї. — Тепер ми точно знаємо: красти печеньки більше не треба, правда?
— Так… — відповіла маленька істота, шерстка на спині тремтіла, але це вже був не страх, а хвилювання. — Тепер я можу просити… і мені не потрібно ховатися.
— Правильно! — підстрибнув Плюм. — Бо справжнє світло… воно не від ліхтарика, воно від того, що ми разом!
Шкарпетки весело зашурхотіли по підлозі, обертаючись на одному носку, підстрибуючи і весело виляючи кінцями. Одна з них навіть запустила маленький «польотний трюк», стрибнувши з ручки шафи прямо на килимок, а інша влаштувала «карусель» навколо миски з печеньками. Плюм реготав:
— Ого! Хто б міг подумати, що шкарпетки такі артисти? Вони можуть танцювати, крутитися і навіть робити сальто!
Холодильник тихо «вилював сльози радості», лампочка миготіла так, ніби сама сміялася. Плюм нахилився до Тим-Хто-Шурхотить:
— Бачиш? Навіть холодильник плаче… від щастя!
— Він… плаче? — запитала маленька істота, очі широко розкриті.
— Так, — сміючись, відповів Плюм. — Навіть великі холодні холодильники можуть відчувати тепло, коли друзі поруч.
Дзеркало ожило і відбивало промінь ліхтарика та сонячного світла, створюючи маленькі веселкові зайчики, які стрибали по стінах і стелі, інколи падаючи прямо на шкарпетки. Вони починали крутитися ще швидше, намагаючись «зловити світлові зайчики», і сміх лунав по всій кухні.
— Дивись, Плюм! — вигукнула Тим-Хто-
Шурхотить. — Світло стрибає! Я можу його спіймати!
— Саме так! — радісно реготав Плюм. — Навіть темрява більше не страшна, коли навколо стільки радості!
Плюм підійшов до столу, де стояла велика тарілка з печеньками, і обережно підняв одну. Він понюхав її і промовив:
— Знаєте що, друзі? З цього моменту у нас завжди буде одна тарілка з печеньками. Просто… на всякий випадок. Для маленьких друзів, які ще можуть загубитися, або захочуть посміятися посеред ночі.
Шкарпетки підстрибнули, махаючи кінцями, Тим-Хто-Шурхотить обережно взяла печеньку лапками і тихо прошепотіла:
— Дякую… що допомогли мені… і не сердилися.
— Та ніяких проблем! — реготав Плюм. — Ми команда, пам’ятаєш? І разом ніякі темні шафи, самотність або навіть незрозумілі шкарпетки нас не злякають!
Ліхтарик світив рівно, як завжди, але Плюм зрозумів: навіть якби він розрядився, тепер темрява не страшна, бо справжнє світло — це коли ти не сам.
Шкарпетки кружляли навколо столу, холодильник тихо «гулів» лампочкою, дзеркало відбивало радісні моменти по всій кухні, а Тим-Хто-Шурхотить вперше відчула себе вдома, сміючись і спостерігаючи за друзями.
— Знаєте що? — промовив Плюм, поправляючи шарфик і спостерігаючи за веселою компанією, — навіть якщо колись повернеться темрява, ми будемо готові. Бо разом… завжди світліше!
І з того дня у квартирі завжди залишалася одна тарілка з печеньками. На всяк випадок. Для друзів, які ще можуть заблукати, або просто захочуть трохи радості.
Світло залишалося не лише в ліхтарику, а в серцях усіх, хто навколо. Ніхто більше не залишався самотнім.
І, навіть коли вечір опускався на квартиру, шкарпетки кружляли, холодильник тихо блимав лампочкою, дзеркало підсвічувало кімнату, а Плюм і Тим-Хто-Шурхотить обмінювалися крихітними усмішками — адже тепер вони знали: найсвітліше світло — це коли поруч друзі, які завжди готові поділитися радістю.