ГЛАВА 6 — Зустріч із Тим-Хто-Шурхотить

Промінь ліхтарика ковзав по вузькому проміжку між шафою і стіною. Плюм перевалювався, спотикаючись об килимок і обережно стукаючи ліхтариком по стіні, аби випадково не налякати істоту. Крихти печеньок мерехтіли на підлозі, мов маленькі маячки, і серце Плюма билося швидше від передчуття.
— Хм… — пробурмотів він сам до себе, — це має бути вона. Я відчуваю… щось пухнасте.
Раптом, з тіні, з-під шафи, визирнула маленька істота. Вона була розміром з його лапку, пухнаста, наче маленьке котеня, тільки з величезними очима, які світилися трішки сумом і тривогою. На спині у неї були крихітні крильця, що здавалися зробленими з пилу, а лапки ледве торкалися підлоги. Її хутро тремтіло, мов осіннє листя на вітрі.
— Е-е-е… — прошепотіла істота тихо, голос був майже несміливий, як тихе шурхотіння паперу.
Плюм підкрався ближче і побачив, що вона тримає крихітну печеньку, але ледве наважується її з’їсти.
— Привіт… — промовив Плюм обережно. — Ти… ти… це ти крадеш печеньки?
Істота здригнулася і відскочила назад, лапки тремтіли. З її пухнастої голови злетів маленький клубочок пилу.
— Я… я… — прошепотіла вона, і з очей виступили сльозинки. — Я… не знала, як… просити…
Плюм нахилився ближче, роздивляючись її пухнасту форму. Вона була настільки маленька, що її можна було б заховати в кишені шарфика. Пух настільки м’який, що можна було подумати, ніби вона щойно народилася зі старого плюшевого ведмедика.
— А як тебе звати? — запитав Плюм тихо.
Істота подивилася на нього, очі блищали в темряві, і нарешті відповіла:
— М… мене… звати Тим-Хто-Шурхотить…
— Тим-Хто-Шурхотить? — Плюм підняв брову і на секунду посміхнувся. — Ну гаразд, Тим-Хто-Шурхотить… ти дуже тихий злодій, якщо це можна так назвати.
Тим-Хто-Шурхотить зітхнула і опустила голову. Вона була голодна, і це відчувалося в усьому її маленькому тілі. Ледь чутно шурхотіла лапками по підлозі, і здавалося, що будь-який гучний звук може її налякати ще більше.
Плюм присів поруч, перевалюючись, намагаючись виглядати дружелюбно.
— Слухай, — промовив він, — я можу зрозуміти, що ти хотіла печеньки. Я сам люблю їх дуже сильно. Але… ти не мусиш красти. Можна попросити.
Тим-Хто-Шурхотить підняла голову, очі блищали сльозами, і вона тихо зойкнула:
— Я… я не знала, як… Я боялася…
— Я розумію… — Плюм простяг лапку. — Не потрібно боятися. Ти можеш спробувати попросити. Можемо поділитися.
Істота трохи наблизилася, лапки тремтіли, але вона простягла Плюму маленьку печеньку, яку так і не з’їла.
— Ось… — прошепотіла вона. — Мені дуже шкода…
— Нічого страшного, Тим-Хто-Шурхотить, — промовив Плюм, уважно спостерігаючи. — Ми розберемося. Може, навіть влаштуємо маленьке печенькове свято, щоб ти не ховалася в темряві.
Істота на мить здригнулася, а потім тихо зашурхотіла навколо Плюма, наче перевіряючи, чи він не образить її.
Плюм відчув, як щось тепле пробігає крізь його пухнастий корпус — не страх, а співчуття і бажання допомогти.
— Знаєш, — пробурмотів він, — може, ти не злодійка. Просто голодна, маленька, налякана істота. І, мабуть, тобі дуже потрібен друг, а не лиходійство.
Тим-Хто-Шурхотить тихо шурхотіла лапками по підлозі, обережно роздивляючись Плюма. Маленька істота виглядала трохи розгублено, але в її очах уже з’явилося щось схоже на довіру.
— Гаразд, — промовив Плюм, нахиляючись ближче і тримаючи ліхтарик. — Давай зробимо так: ти покажеш мені, де ховаєш решту печеньок, а я допоможу тобі поїсти без страху і темряви.
Тим-Хто-Шурхотить трохи похитала голівкою, шерстка на спині тремтіла, а пухнасті вушка злегка підстрибували.
— Добре… — прошепотіла вона. — Я… буду слухатися.
Плюм посміхнувся, перевалюючись на місці, і промінь ліхтарика ковзнув по стінах, підсвічуючи крихти печеньок, маленькі лапки і пухнасту істоту. Серце Плюма билося швидко, але цього разу від відчуття дружби і пригоди, а не страху.
— Чудово, — сказав він, поправляючи шарфик. — Значить, тепер ми команда. І разом знайдемо, куди діваються печеньки…
Тим-Хто-Шурхотить обережно підійшла ближче, лапки шурхотіли по підлозі, і на мить вони обидва завмерли, слухаючи тишу, що оповила коридор. Плюм відчув: справжня пригода тільки починається, попереду — темрява, таємниці і ще більше пухнастих сюрпризів.
— Гаразд, маленький друже, — пробурмотів Плюм урочисто, — тримайся за мене, і ми розгадуємо цю печенькову таємницю разом.
Істота тихо кивнула, а пух її на спині здригнувся від легкого хвилювання. Плюм відчув, що тепер вони справді команда — пухнаста, трішки налякана, але готова до пригод.