ГЛАВА 1 — Зниклі печеньки

У вигаданому містечку Шурхотунськ було тихо… дуже тихо. Лише час від часу шкарпетки під ліжком шурхотіли, ніби намагалися повідомити про секретні збори, а батарея в квартирі нудьгувала, тихо пускаючи пар. Саме тут жив маленький пухнастий пінгвін Плюм — із великими круглими очима, жовтим дзьобиком і пухкими лапками, які ледве тримали його на підлозі, бо він більше перевалювався, ніж ходив.
Плюма називали так не через любов до пір’ячка (хоч і любив), а через його плюшевий вигляд і м’який «плюшевий стиль». Його яскраво-червоний шарфик був зав’язаний вузликом під шиєю й додавав йому серйозності, хоча сам Плюм часто виглядав так, ніби щойно прокинувся від післяобіднього сну на дивані.
В квартирі Плюм жив сам… принаймні він так думав. Вікна були великими, але на вулицю вони дивилися на старий двір із похилою гойдалкою, яка завжди хропіла від вітру. Світло у квартирі було виключене, бо Плюм вирішив, що так «темніше та епічніше» — адже справжні розслідування повинні проходити в темряві. 
Ліхтарик у його правому крилі світив м’яким теплим променем, освітлюючи підлогу, крихітні килимки і пил, який збирався у кумедні кучки.
Квартира, яка жила своїм життям
У старій багатоповерхівці була квартира, де вночі холодильник зітхав, шафа скрипіла образливо, а капці самі міняли місця.
Саме тут жив маленький пінгвін Плюм.
Ніхто не знав, звідки він узявся.
— Можливо, випав із снігової хмари…
— Можливо, його забув якийсь чарівник у маршрутці…
Плюм мав червоний шарфик і ліхтарик.
А ще — дивну властивість: усі пригоди самі його знаходили.
Одного вечора Плюм підійшов до шафи. Трясучись від хвилювання (і трохи від холоду, бо батарея нудьгувала), він відчинив дверцята.
— І що ж я бачу… — пробурмотів Плюм, заглядаючи всередину, — пусто. ЖОДНОЇ печеньки!
Вчора там було дванацять із половиною печеньок. Плюм навіть пам’ятав, як надгриз половинку шоколадної, бо вона «дивно хиталася» в коробці і йому здалося, що вона намагається втекти.
— Чому печеньки завжди зникають, як тільки я відвернуся? — вигукнув Плюм, струшуючи шарфик, щоб він не сповз.
— Хоч би хтось дав мені хоча б одну! — додав він і спробував знайти смішний вихід, пострибавши перевальцем, бо стояти на лапках йому було важко.
Плюм обожнював печеньки. Особливо:
шоколадні з горішками, які хрусткі, мов маленькі скарби;
молочні з карамельними краплинками, які розтоплювалися у роті;
пряні з корицею, що пахли так, ніби хтось танцював із ними на кухні.
Печеньки були для нього не просто ласощами — це була енергія для розслідувань.
Він надів шарфик, міцно закрутив вузлик і взяв ліхтарик у лапку. Промінь світла мерехтів на підлозі, коли він урочисто проговорив:
— Це справа темна. І трохи шоколадна.
Плюм почав обережно ходити квартирою, перевалюючись з лапки на лапку, щоб не наступити на килимок, який, як він підозрював, теж міг бути підступним. Він заглядав під диван, заглядав у скриньку з капцями, навіть потрясло вазу з штучними квітами, щоб перевірити, чи вони не ховають печеньки.
— Може, печеньки втекли через вентиляцію? — пробурмотів Плюм, нахиляючись до решітки, — Точно, вони там сміються!
Його лапки ковзали по підлозі, іноді зачіпаючи плюшевих зайців, що стояли на полиці. Кожен стрибок супроводжувався легким «шшш» від пилу і дрібними хрумтіннями, як ніби квартира сама підказувала: «Шукай уважніше!»
Він ходив із ліхтариком не просто так — темрява робила все загадковим і таємничим. Навіть шафа виглядала, як стара охоронниця секретів, а холодильник — мов дідусь, який знає трохи більше, ніж каже.
Так і почалося перше велике розслідування Плюма — розслідування, яке мало змінити його ніч у Шурхотунську… і точно перетворило звичайну квартиру на справжню арену пригод, де кожна тінь могла бути підозрілою, а кожна крихта — ключем до таємниці.