Плямка

- Повернеш цією стороною — річ зникне, - сказала стара, крутячи в руках парку, - а цією – вернеться до тебе. Віддам за десять тисяч.
Закуток речового ринку не був нічим особливий, і речі навколо звисали з вішаків так само осиротіло. Я стояв серед них, зачарований, недовірливий.
 - Покажи.
І вона показала. Парка була темно-жовта, блювотного, негарного відтінку, який легко губиться в натовпі, ще й двостороння. Вона була їй завелика, засохлій старій, яка ледь переставляла ноги.  Та вдягла парку, поправила на собі, покрутилась. Вивернула іншим боком, вдягла, надійно затягуючи рукави, ніби ті її втримають. Поклала у внутрішню кишеню яблуко.
Воно зникло.
 - Бачив? - вишкірилась. - Вивернеш знову — річ повернеться. Але куртку купити треба чесно. Бо загубиш, що не хочеш відпускати.
Я не любив купляти речі; гострий ніж розрізав їй горлянку, позбавив голосу. Стара потягнулась до мене, поточилась, і я штовхнув її, притискаючи до себе парку. Крихітна плямка лишилась на рукаві. З безпечного боку. Я вивернув парку, щоб не було видно крові, заховав ножа всередину. І побіг геть.
Пляму я не зміг відіпрати. Але ніж — той повернувся, щойно я вивернув парку назад.
Багато речей я вкрав з цією штукою. Вперше пішов гуляти містом в парці, лівий рукав з плямкою - так я знав, що вдягнув потрібним боком. Гуляв, поки не побачив продуктовий. Зробив вигляд, що безладно порпався в кишенях, що мене дратувала плямка на рукаві; вивернув та вдягнув назад.
 - Магія серед білого дня, - реготнув.
Зайшов під бліде світло ламп та озирнувся. Дістав з полиці величезну пляшку віскі та запхав її до внутрішньої кишені. Та розтяглась, пляшка ледь влізала, і раптом—
Не стало. Проковтнула. Я вийшов, нервово обмацуючи пальцем кишеню, в якій ледве помістилась моя рука.
Анічогісінько.
Я вивернув куртку назад вдома, і та миттєво обтяжіла від додаткової ваги. Я розреготався, хапаючи пляшку. Віскі був що треба.
Багато речей я так вкрав. Та зносилась парка, як все, що тягаєш багато. А я був жадібним, і був готовий носити до дір. Поки не стане лахміттям.

Малий мій, Колька, хороший чорноокий пацан, взяв куртку. П’ять років йому було. Він обмацав тканину, послухав моє п’яне “не вдягай, лиши на ліжку” і хихотнув. Кинув, пішов грати в приставку, яку я теж йому вкрав. Подобалось мені, коли речі були не мої, а ставали мої, як гра в скарби.
Я прокинувся від глухого “Та!..” серед ночі. І вкололо мене щось, як вкололо колись руків’я ножа за мить до того, щоб зникнути.
Я забіг в кімнату, а Кольки там не було. Була парка. Зібгана як ганчірка, лежала вивернута не тим боком. Плямки на рукаві не було.
 - Коль, - сказав я, - Коля, Коленька, чекай, зараз, зараз я-
Я вивернув парку, мої сльози і слина потекли на підборіддя, бо не може дитина поміститись в кишеню, не може пацан влізти в парку, так не буває, навіть якщо він рукави не затягнув.
Може.
Скільки б не крутив парку, одним боком, іншим – нічого.
Хтось з одягу виростає, а куртка виросла з мене.
Зносилась.
Я продав приставку. Купив на неї пусту домовину. Так в землю і поклали.