Цок

— Наставнику, що з цим чоловіком?
— Він зараз помре.
— Уже зараз?
— Так, готуйся приймати душу, це твій перший досвід.
— Але чому йому ніхто не допоможе?
— Бачиш, люди йдуть повз. Он та дівчина, наприклад: вона побачила, що в нього конвульсії, але пройшла повз.
— Чому вона йому не допомогла?
— Бо вона не знає, що говорити швидкій, не хоче осоромитися, тому покладає надію, що це хтось інший зробить. Але, як бачиш, життя йде на секунди, і його секунди добігають кінця. Он ця жінка — лікарка, вона зараз намагатиметься йому допомогти, але вже пізно.
— Якби ж та дівчина…
— Так, якби ж… Думаю, вона забуде це доволі швидко. Багатьом з них байдуже. Добре, забирай його і пішли далі.
— А що в нас далі?
— Далі за списком нам треба в ліс. 

—Там теж буде особливий випадок?
— Ага, щось типу того? Чоловік у свій же капкан попаде. 
— А можна я сьогодні делегую це вам? Мені вистачило смертей на один день.
— Е ні, чекай, ти що? Сьогодні в нас буде увечері дуже багато роботи. Куди линяєш?
— А що це має бути?
— Побачиш.
— Ні, ну якщо не скажете, то я тікаю.
— Ох ти ж і нетерплячий. Сьогодні станеться дещо дуже жахливе.
— Наскільки?
— Буде багато життів…
— А що станеться увечері?
— Війна. Ти ж знаєш, вона забирає набагато більше.
— Ні, я втомився, не хочу збирати душі.
— А в нас ніхто не питає. Хто це ще зробить, як не ми? Вони ж заблукають, якщо ми їх через міст не проведемо.
— Мені так остогидло дивитися на цих дурнуватих людей: самі себе вбивають. Виходить якесь самознищення… І навіщо їм це?
— Бо в когось клепки мало, в когось — сміливості, хтось дуже і дуже втомився від боротьби, а в когось сенсу боротися немає. А хтось і бореться, маючи ліміт віри .
— Це ви про що? Я щось не дуже розумію…
— Ой, та ніхто ж нічого не розуміє, друже. Ходімо. Нікуди ти звідси не втечеш, у нас дуже багато роботи.
— Ох…