Груша , вишня або кавун

— Вибери одну з трьох.
— Чому я не можу взяти всі?
— Бо тобі не можна, ти ж знаєш.
— Але яку обрати: оцю зі смаком груші, чи цю з вишнею, чи, може, цю з кавуном?
— Бери будь-яку, вони всі смачні, а пізніше я тобі віддам інші.
— Говориш до мене, як до маленької дитини.
— Але ти й справді поводиш себе, як маленька дитина. За тобою треба постійно слідкувати з цим цукром.
— Ну ти ж знаєш мене.
— Саме тому і контролюю. Обирай одну.
— Ну добре, давай оцю, зі смаком вишні.
— Тримай.
— Чуєш, а добре тут, правда?
— Так, це, мабуть, найкраще місце, яке ми могли обрати.
— Так тихо… і море, і поле, і ліс, і гори. Як ти знайшов місцину моєї мрії?
— Для тебе, моя королева, все, що завгодно.
— От дурник… Та я ж принцеса.
— Ні, тепер ти королева.
— Натякаєш на мій вік? Але ти теж старий пень.
— Та чого ти завжди ображаєш мене? Я маю на увазі, що ти тепер повністю володієш мною.
— А значить, раніше це було не так?
— Та то ж раніше, а ми тут зараз.
— Ех, ну добре, не буду навіть ображатися, сьогодні мені лінь.
— Люблю, коли ти так кажеш. Хвххвхвє.
— А все-таки, чого ти мене тоді покохав?
— Ну, знаєш, важко сказати, чого… Мабуть, то усі фактори дали збій — вони б мали мене уберегти від такої навіженої.
— Ах ти ж стариган! Хоч би щось приємне сказав. От хто б тебе на старості літ терпів би, якби не я, а? Скажи.
— Не знаю, чому ти мені сподобалася. У мене дійсно не було причини — я просто хотів бути поруч з тобою, оберігати тебе, піднімати настрій. Мені подобається, як ти посміхаєшся і як смієшся на всі зуби . Люблю, коли злишся і коли ображаєшся на мене — це виглядає мило. Ще часто твої щічки червоніють від сорому, і я це теж дуже в тобі люблю. От прямо як зараз.
— Ну, вмієш ти викрутитися, мій Шекспір.
— Бери вище. Хвххвхв.
— А ти не будеш в мене питати?
— Що?
— Ну, чого я тебе покохала?
— Ну тут і так все ясно: у мене немає недоліків, і я дуже красивий.
— Дам…
— Ну добре, кажи, чого.
— Вже не хочу, піду краще на сопілці пограю.
— Та ну, скажи вже.
— Не хочу.
— Ну ти й вередунка.
— Ну добре, добре, тільки якщо дуже добре попросиш.
— Ти так любиш, коли тебе благають?
— Ну все, я пішла.
— Добре, добре, будь ласка, розкажи, чого ти мене тоді покохала.
— Бо ти був хорошою людиною.
— І все?
— Ну а що ще треба?
— Як це — хорошою?
— Ну, я помітила ще під час навчання, що ти ніколи не давав ображати ні старших, ні менших.
— Ну, це зрозуміло.
— Ти домагався справедливості, хоч і сам міг від цього постраждати.
— Ну…
— Не перебивай. А ще я знала, що то ти підгодувуєш вуличних котиків і собачок, хоч навіщось це від усіх так приховував. Я покохала тебе, бо ти, хоч і вредний, але така хороша людина, хоча сам про це ніколи не скажеш.
— А…
— А ще ти так на мене дивився, як ніхто ніколи. Думала, що після розбитого серця ніколи не зможу когось так сильно любити, але твої очі, твій погляд і твоє відношення кожен раз переконували мене у іншому. Я рада, що в той день ти мені поклав ту валентинку, бо, знаєш, я б не спромоглася зробити той перший крок.
— Та я… Я просто не знав, як ще тобі висловити свої почуття. Думав, ти відмовиш, бо ми так погано знайомі. Ну, ти і відмовила спочатку.
— Але ти добре попросив вдруге.
— І тоді ти мені теж відмовила.
— Та годі тобі, не роби з мене тирана.
— Ні, серйозно, ти тоді теж мені відмовила.
— Чесно? А я й не пам’ятаю.
— От хитруха, як зручно… Добре, неси вже свою сопілку і зіграй «Червону руту», а я тобі підспіваю.
— Ти справді заспіваєш для мене?
— Так.
— Але я в тебе вічно випрошувала , а тепер і сам пропонуєш?
— Так зараз відмовлюся.
— Ну все, біжу, біжу!
— Хвхвхв… Ну й кумедна ти в мене. Ох, і як же я її міг не помітити, ви мені скажіть… Вона ж сама-сама красива, небесна птаха.