Пташенятко засинає

Ти закриєш очі і опинишся десь, де гарно цвірінькають птахи, відчуєш носом свіжу траву, яка, мабуть, була скошена декілька годин потому. А ще твоє обличчя обдуває такий теплий і водночас холодний вітер. Це весна чи літо ?

А коли  розплющиш очі, то побачиш, що ти геть у незнайомому тобі місці: навколо сад, квітучий і запашний, а неподалік хатинка, схожа на будиночок для гномиків. Вона яскрава, маленька і тепла, у ній рожеві фіранки колихає вітер, а жовті двері розкриті навстіж.

Ти йдеш у дім і вже з порогу чуєш запах свіжої випічки. На столі лежить на дерев’яній дощечці хліб — хрусткий, рум’яний. Мама казала, що не можна гарячий ламати, але кого ми там будемо слухати, тож відламуєш шматочок і починаєш смачно так хрумкати.

Раптом у кухню через вікно залітає метелик —  великий і білий із синіми вкрапленнями. Певно, потрібно його спіймати, аби не загинув тут. Можливо, він прилетів на аромат випічки, а може, це вітер його сюди закинув.

Ти ледь-ледь, обережно ловиш його, і той тобі в долоні і сам осідає, ніби не проти. Десь неподалік, за будинком, де густий ліс і гори, відпускаєш крилатого друга, а потім  йдеш прогулятися стежкою —  старенькою, кривою, але квітучою. І справді: навколо ціле поле волошок, ромашок, та чого тільки немає. О, і чотирилисники тут! Треба знайти той самий щасливий, ти саме так колись, можливо, і робила.

На жаль, серед стількох трилистих тобі не трапляється той самий, але ти не засмучуєшся — пощастить іншого разу.

Так що ж далі? А може, до річки піти — вона, схоже, десь недалеко. Так, річка зовсім за рогом, спадає з гірських круч, гарно так. А по інший берег сидять рибалки. Цікаво, як довго вони тут, як їм вистачає терпіння — невтямки.

Хочеться спати… а чому б і ні? Тому вже через хвилину ти знаходиш хорошу дику грушу посеред того поля і лягаєш у її тінь. Знову заплющуєш очі, і шелестіння дерева могло б тебе заколисати, якби не іржання коней неподалік — то виявляється люди сіно везуть. Цікаво, як то воно — їхати так високо на вершечку самої купки, хіба не страшно впасти…

Ех, сутеніє ... треба йти додому. Дорога назад виявляється набагато швидшою, ніж до цього здавалося.

У хаті вже  всі дрімають, і ти лягаєш у ліжечко, воно легке, як пір’їнка. Біля тебе навстіж відкрите вікно, і через нього дуже прохолодно дме вітер, тому ти вкутуєшся якомога краще у свою хмаринку. Так гарно: місяць виступає і прощається сонце, а потім з’являються їхні діти — зорі, мільйони зірочок і мільйони цвіркунів, які грають серенаду про кохання.

На ліжко залазить котик і вмощується біля тебе, муркотить, заколисуючи, і ти засинаєш.

Зранку на тебе чекатиме на кухні мама і тато, можливо, бабуся і дідусь або ж сестра чи брат, чи кохання — тебе там точно хтось чекатиме. На столі буде чай з лимоном, а ще домашній хліб з маслом, присипаний цукром, може й медом або, за бажанням, малиновим варенням. На підлозі киця буде хрумкотіти кормом у мисочці, і чутимуться веселі розмови.

Надвечір до вас приїдуть далекі родичі, тому треба буде накрити цілий стіл усього смачненького. Тоді, щоб не тиснутися в хаті, ви вирішите накрити стіл на вулиці, зі скатертиною у квіточку, десь у садочку.

Коли потихеньку всі з’їдуться, ви зробите красиве фото усієї родини на пам’ять. А потім, після насиченого дня, всі полягають спати: хто де — на підлозі, на диванчику, в гамаку, в садочку.

Ти, звісно, віддаси своє місце гостям, ну точніше тебе змусять — так має бути, хе-хе. Тож вночі переберешся з незручного диванчика надворі до мами і тата, ляжеш посередині і будеш солодко спати, як колись у дитинстві.

Пташенятко засинає.