Приятель

Ця історія може здатися дещо божевільною та дивною. Так, бо вона такою і є.
У студентські роки я виїхала зі свого затишного села в громіздке місто. Мене заселили у таку маленьку квартирку. Вона була давно без ремонту, але, тим не менш, мала дуже цікавий інтер’єр: шпалери в громіздку квіточку, двері з цікавими візерунками та кольоровим склом. І що пам’ятаю — так це депресивну відсутність світла . У моєму домі кожна кімната мала по три вікна, а тут — як у коморі, тільки два. Це і створило відчуття, ніби живу у печері.
У цей час мені було важко перелаштуватися, бо постійно хотілося поїхати додому — до своїх рожевих дверей і стін, обліплених кольоровими метеликами. Мені подобалося виходити кожен день на вулицю і ходити своїм затишним і доглянутим двориком. Я любила сідати на гойдалку посеред двору і пити чай з лимоном. А тут — нічого цього немає. Ти просто в чотирьох стінах. І як би не намагалася створити затишок новим декором і ароматами — це все одно було не те.
Я знала, що можу кожні вихідні їхати додому. Але уявіть: як тобі після двох днів у твоєму затишному «палаці» повертатися у це депресивне місце? Кожен раз хотілося плакати.
Ще й навчання виявилося не таким, як про нього говорили. Чи то я обрала не той напрямок, чи, може, не той заклад, а може, і все одразу — не знаю. Та попри все завжди старалася, щоб мною могли пишатися мої батьки. Кожен раз доводилося виборювати місце серед родичів ,серед їхніх улюбленців, будучи геть чужою.
Думала, що так і зійду з розуму. Але, на диво, коли я була на другому курсі, чи то третьому — точно не пам’ятаю, мабуть таки третьому — до мене підселили ще одну дівчинку. Спочатку була погано налаштована, чи радше перелякана: як це — хтось буде порушувати мій особистий простір?
Але, як виявилося, мені не вистачало людини поряд. Ми настільки сильно здружилися, що я почала бачити фарби в житті. Тепер було з ким ходити на прогулянки, коли з’являвся час. А вона була саме такою — їй не сиділося на одному місці. І мені подобалося, що  зустріла повністю свою протилежність: сильну, яскраву і активну людину.
Вона захищала мою чутливу натуру від злих поглядів, а я турбувалася про її здоров’я і про те, щоб вона добре харчувалася. Вона мені була як старша сестра, а я їй, напевно, як мама.
Одного дня їй запропонували переселитися в іншу квартиру — більшу, ближче до центру, затишнішу. І так ми з нею і попрощалися. Пам’ятаю, як допомагала їй пакувати речі. Тоді запихнула під одяг цілу тонну різних солодощів у надії, що вона не забуде мене.
Коли ми обіймалися наостанок, та сказала, що не перестане мені писати. Та сталося не так, як гадалося. Спілкування більше не було. Спочатку ще писала їй, як вона? Чи все добре — але реакції нуль. Отак і розійшлися наші шляхи.
Одного дня від одногрупниці дізналася, що моя подруга говорить про мене не дуже хороші речі. Після того  навіть перестала з нею вітатися, коли ми бачилися. Та й їй це не потрібно було — здається, дівчина не хотіла, щоб нас хтось якось пов’язував.
Мені в той момент було образливо. Так, я не дуже комунікабельна, не маю великої компанії, але ж нікому ніколи нічого злого не робила. Чому тоді так вийшло?
Після такого випадку у мене почалася дуже сильна депресія. Здавалося, що навколо одні вороги і всі тебе ненавидять. Навіть батьки почали віддалятися — сказали: «Ми не впізнаємо тебе, ти раніше була хорошою».
Кажуть, депресія лікується роботою, бо коли в тебе немає часу на життя, то й думок поганих немає. Це неправда. Просто постійно працюючи, ти стаєш роботом, який діє за алгоритмами, обходячи складні комбінації.
Здавалося, що й жити немає сенсу. Плутанина і сірість буднів затягує у чорну діру, виходу з якої немає.
Та мій вихід з’явився на четвертому курсі. Саме увечері, коли вкотре робила домашнє завдання. Чую — щось шкребеться в кутку. Ой леле… У мене вперше в будинку завівся пацюк.
Цілу ніч не спала від переляку. Думала: «Боже, а якщо воно мені вухо вночі відгризе, а я навіть і не відчую?» Після пар одразу пішла купляти отруту. Взяла рожевий миш’як із запахом малини.
Потім, повернувшись, ледь не левітуючи над підлогою, розкидала його по всіх кутках.
Шарудіння так і не зникало. Я вже навіть почала звикати до цього всього і спати теж почала. Миша виявилася доволі інтелігентною: вона не гризла все підряд, як писали в інтернеті, а лише сміття у вигляді папірців під диван. Що дивно — я точно його туди не кидала. Скоріше, вона там облаштовувала «бункер».
Мені навіть було цікаво спіймати її на гарячому, але я ніколи її не бачила. Навіть камеру нічну ставила — все одно ні. Вона була у мене дуже розумна і надзвичайно кмітлива: тільки-но  вставала з ліжка — звуки миттєво припинялися.
Я почала називати свою нову компаньйонку Дарка. Не маю поняття, чому саме так — не питайте. Напевно тому, що з часом мені почало здаватися, що вона дійсно дар для мене.
З часом стала їй жалітися на життя, на свої проблеми. У мене було таке відчуття, що вона слухає мене. І тоді ставало набагато легше.
Потім батьки дізналися про це, навідавши мене, і сказали, щоб я поховала всю їжу в будинку і закривала крани, щоб вона взагалі не мала чим харчуватися. Тоді миша, мовляв, піде з дому.
Я спочатку так і зробила. Але потім злякалася, що вона піде, і тому навмисно почала ставити їй на підлогу кришечку з водою і крекери чи зерно. Знаю, це звучить дуже погано. Проте для мене тоді це було правильне рішення, адже одне мишеня перекривало всю тугу і всю ненависть до цього світу.
Я почала любити мишку. Батькам збрехала, що її вже немає. Це вперше їм тоді збрехала — і зробила б це знову.
Дарка з часом почала звикати до мене, тож іноді пискала мені у відповідь, коли я ніби зверталася до неї. Присягаюся — вона мене розуміла.
Почала бігати по кімнаті, як кабан, ніби знала, що їй не заподіють тут лиха.
І уявіть: одного разу стався випадок, який взагалі ввів мене в ступор. У мене загубився мій кулончик, який  купила на перші зароблені під час навчання гроші. Перші гроші студентки — і він зник. Я всюди шукала, і це мене неабияк засмучувало.
Та одного дня — як ви вже здогадалися — мій кулон лежав на підлозі посеред кімнати. Не погризений, не пошкоджений, а такий, яким був. Думаю, це Дарка його або повернула, або знайшла мені.
Часу лишалося все менше. Скоро треба було їхати з цього міста — навчання добігало кінця. Це давало почуття щастя: нарешті ці чотири роки тортур закінчуються. Але було й сумно: як так — хіба я кину свою компаньйонку тут одну?
Довелося шукати в інтернеті, як безпечно зловити мишу. Мені сподобався варіант із кліткою на індикаторі: як тільки миша туди потрапить — клітка закриється. Я її замовила і чекала, коли можна буде щоб  забрати з пошти.
У своїх щоденних турботах по останньому екзамену не одразу помітила, що Дарка зникла. Її не було чути, їжу ніхто більше не їв, ніяких звуків — повна тиша.
Мої нерви почали потихеньку розганятися.
Після того, як здала ті кляті тестування, відправилася перевертати всю квартиру. І, відсунувши коробки біля шафи, вперше побачила своє мишенятко — свою Дарку. Таку крихітну, майже біленьку пухнастку.
Вона була мертва.
В цей день я дуже тяжко плакала. Батьки думали, що  завалила тести. Але я плакала за своєю подругою.
Крихітне тільце поклала у власноруч зроблену коробочку, потім увечері поховала біля озера під деревом. У мене була надія, що вона виросте квіточкою, адже обрала ідеальне місце для цього.
Потім вперше в житті напилася до напівсвідомості. Ніколи не пила. Ніколи. Це був перший і останній раз.
Прибираючи, розкрила страшну таємницю: виявляється, я сама вбила свою подругу. Адже в кутку валялася погризена отрута. Я була впевнена, що всюди її забрала, але тут забула.
Рожева отрута з запахом малини — для моєї найкращої подруги.
Дослухавшись до порад, до того, що пацюки — це жахливі істоти і шкідники, одразу, не задумуючись, винесла вирок моїй розумній Дарці.
Це стало важливим уроком для мене.
Тепер, відчуваючи провину,  створила свій власний притулок для різних тварин. Для пацюків — теж. Для всіх, кого вважають шкідниками. Адже у той момент, коли мені було складно, мене підтримав такий самий «шкідник». І я маю обов’язок віддячити їй.
Дякую, Боже, що дав мені можливість не впасти і познайомив із такою цікавою істотою. І дав усвідомлення того, що означає бути людянішою за інших, маючи тіло тваринки.
Дякую, Дарка, за те, що була зі мною.