Смак гіркого вина

Я думала, що це був початок якогось фільму. Уявіть: глуха ніч — і тут раптом якісь постріли на вулиці. Виходжу, сміюся — це виходить, я стану героїнею блокбастеру. Але ні.
— Ваші документи, женщина.
Я не розумію того, переводжу на жарти. Але коли починають стріляти в мене — то вже зовсім не до цього.
— Хто ж ви такі, панове?
А вони все:Документи дай свої.
Господи, та що ж це таке?
А тоді кажуть:
— Милая моя, война началась.
Ой-ой-ой… Справи йдуть погано, чи не так? Хто б міг подумати? Взагалі ніхто нічого не казав — і слухам теж не вірила.
Ці… не знаю, як їх назвати. Хай в цій історії вони будуть бобіки. Загнали у будинок, почали шастати. Сервіз бабусин розбили. А потім як копнув один у спину своєю пукалкою — то я аж дух викашляла з тіла.
Питають, чи є у сім’ї військовослужащі. А вони в мене є. От тільки я що, зовсім дурна, щоб не зрозуміти, до чого це все йде?
— Немає. Хай Бог милує. Нікого в мене вже немає.
Не повірили. Почали бити ногами, автоматами. Люті бобіки — аж зуби, хай йому грець, повилітали.
А тоді знову те саме питають. Я їм те саме відповідаю — тож процедура повторюється.
Моя біла підлога стає червоною. Але мені до того все одно, коли в очах пливе, а в голові гуде паровоз.
Я виключилася.
Прокидаюся — скручена в калачик, з каменюкою, яка оселилася в моїй голові. Це був ранок. І я таки вижила.
І я не одна.
До мене тільки зараз дійшло, що в сусідній кімнаті хтось сміється.
Я піднялася об стінку — чи то повзла по ній, чи що — але я була при вході. Бобіки сиділи за столом і захлиналися вином з мого погреба. Закусочками слугували мої кручені огірки і помідори.
Цікаво, а їм самим не гидко? Ось так: ноги на столі, черевики в багні — та й біля хліба класти. Хоча, думаю, їм уже на все всеодно.
Всі глянули на мене і заволали сміхом:
— О, старая очнулась! А ми вже думали тебе в огороде закопать! А знаєш, пачєму в огороде?
— Ну і чому?
— Ну патамушта віно вкуснає! А так ми б тєбя сабакам аддалі!
Я мовчу. Не знаю, що мовити. Хіба ще є такі істоти на землі? Я думала, такі вимерли.
— Пачєму смотриш на нас? Ану, взгляд апустіла, хахлушка!
Не хочу я дивитися на них. Але і погляд не стану в підлогу кидати.
— Ти што, мєня нє слишала?
— Не чую.
— Што?Што,што гаваріш — по-нашому нужно!Ти што, нє любіш нас?хвхвххвх
— Та чого ж не люблю? Люблю. Тільки от якби до вас прийшли китайці і сказали б вам по-китайськи говоріть — ви б почали?
— Віжу, ти слішкам умная.
— Та ніби як не страждаю.
— Ах ти, пасматрі на нєйо! Нічєво нє панімаю! Па-рускі, баба, па-рускі! Как ана міня задрала!
Вони піднялися і запхнули мене в погріб. Сказали: сама винна, що такою смертю.
А я так хотіла в той момент жити…
У мене ж мама — інвалід, 81 років. Тато, який уже нічого не чує — йому під 90. Як же вони? А ще в мене є син в Одесі. Я відчуваю серцем, що з ним все добре. Я знаю це.
Мені настільки дико хотілося жити, що я почала ті дерев’яні двері нігтями згрібати. Ті нігті, як шкаралупа, повідвалювалися за пів години. На вулиці зима, а тут — морозилка.
Думаю: якби не Бог, мені б не вдалося виколупати той замок. Якби не він — я б залишилась там.
Тільки як отримала шанс бігти — то я бігла. Швидко, худко — до будинку батьків.
Я не хочу казати, що там побачила. Але частинка моєї віри в цей світ покришилася.
Мені потрібно було чотири дні, щоб відпустило.
Тримаючи за руку холодне тіло любої мені людини, я думала про те, що дуже хочеться їсти. Уявіть: маючи біля рук смерть — я хочу їсти. Дуже сильно. Пити теж хочеться.
Та їжі ніде немає.
Тільки криниця з холодною, льодяною водою мала втамувати спрагу. Але коли стало видно, що там у тій криниці — я й пити більше не хотіла.
Думаючи, що далі так не можна, відправилася попрощатися з моїми лебідками. Поцілувати лоба — міцно-міцно. Бо, напевно, ми більше ніколи не зможемо зустрітися.
Ні. Ми таки точно більше не зустрінемося.
На пам’ять і в цілях виживання взяла біля печі хустину. Таку білу, вишиту, старовинну. Любимо ми все рідне — те, що з покоління в покоління.
Замоталася, ніби на полюс, і почовгала через ліс. Це, звісно, було дурно. Але хіба мені тоді варто було ще й про це перейматися, коли і так тягнешся, як мумія?
Йшла я і йшла.
Ноги так набухли і так страшно гуділи. Але не можна зупинятися.
Ніколи не зупиняйся — це я собі повторювала.
Ти маєш йти.
Ти маєш дійти.
Ти не можеш вмерти.
Коли ставало дуже важко, що аж свідомість покидала мене — я лишалася біля дерева сидіти. Ковтала сніг. А ще кору смоктала і гілки. Вони такі добрі мені тоді були… тільки б присолити трішки.
І ось пройшло Бог зна скільки часу — я стою на блокпосту. І на мене дивляться, як на божевільну.
Знову бобіки. Знову просять документи. А в мене немає.
— Ну тогда разворот назад.
І як зайшлася гірким сміхом… як почала сміятися тим беззубим ротом…
— Ета какая-та ведьма сумасшедшая! Пусть идёт, не хочу я проклятия! Ваня, боюся я такого.
— Слишком суеверный, что ли?
— Та немного.
— Ну пусть идёт.
Той кивнув — і я пішла крізь них.
Я вдивлялася в ці брудні лиця. До чого ж вони ще молоді… певно, 19 років. Що ж вони тут роблять? Ну не може так бути…
Я думала, що це, певно, щастя.
Але попереду були ще і ще, і ще… так багато машин.
Я бачила дітей, собак, немовлят. Бачила цілі сім’ї. Бачила дідусів і бабусь — віком, як мої... батьки.
І люди в машинах не дивилися на мене як на божевільну. Вони співчували мені. Хоча геть не знали мого горя.
А я співчувала їм.

Бобіки, дуже перелякані, один за одним мене відпускали. І ось я вже в кінці. Далі — просто дорога, без цих постів.
Думаю: тепер точно можна видихнути. Тепер все скінчено.
Але ні.
Нічого не скінчилося.
Постріли. Вибухи.
Я знала, що це було, і не хотіла перевіряти. Але таки подивилася.
Машини одна за одною тікали в паніці. А по них гатили. По всіх гатили. Вони і не думали їх відпускати.
Це мені пощастило. Так, саме пощастило — ніяк інакше.
Горіли рожеві машини для бусінки. Горіли «Жигулі» з написом «діти». Горіли всі.
В той момент я не знала, як бути: чи йти теж у той вогонь, сховатися — чи рухатися вперед.
І я вибрала друге.
Ноги ледве переставлялися, як дві дровеняки. І коли до мене вибігли наші — ну, вони з вигляду наші, очі… очі добрі такі…
Ой, я так плакала. Тяжко плакала.
Кричу їм:
— Там! Там! Там люди! Їх…
Мене почали заспокоювати. Усі все зрозуміли. Здається, це не вперше.
Я не знаю, що було далі. Але пам’ятаю, як військовий доправляв мене в шпиталь. І він мені щось говорив, а я вже нічого не слухала.
Я все дивилася на іграшку-брелок, яка висіла на його бронежилеті.
Це була кумедна мавпочка.
Така мила…
Якось усе пройшло.
Тільки сни лишилися. Страшні сни.
А ні… таки не пройшло.
Там так багато хто лишився. Там так багато тих, хто вірить, що їх не кинули. Там люди, яким не вистачає часу.
І я тут.
І мені страшно, що я знову побачу це.
Але хіба це не втеча?
Це втеча.
Я так тоді хотіла, щоб біля мене хтось був. Щоб хоч хтось тоді врятував моїх рідних. Врятував сусідку, з якою постійно сварилася через паркан.
Щоб хоч хтось прийшов по мене.
І вони теж хочуть, щоб їх захистили.
Я так сумую за ними , навіть за незнайомими ,в ще я страшенно сумую за домом.