Вона ще літає

Марфа довго сиділа у своєму кріслі-гойдалці, колись його подарували діти, а зараз геть і зв’язку з ними немає. У вікні, яке часто тремтіло від лиха, зараз було видно яскраві промені сонця, які пекли у старечі руки і ноги, але вона любить, коли воно так пече — нагадує дитинство: тоді, коли робота була зроблена, вийти ось так у поле і лягти на траву, і грітися, куштувати промені.

Ой, а як за луг згадувати, тож і зустріла там свого коханого Демку. Красивий парубок був, та він і зараз у свої 72 був би красивий, але, видно, не судилося бути — отак виходить, кинув свою маленьку і завжди кохану Марфу.

Якось питає:
— Як тебе звати, дівчино?
— Мене? А тобі навіщо, чи зваблювати хочеш?
— Та таку і не знаю, чи вийде.
— Марфа мене звати. Марфа.
— Марфа, Марфа, Марфа... дивно, але красиво. То як буду я тебе тоді звати? Арфа.
— Чи ти здурів?
— Так, від любові.

Тоді пожартував, що одружитися хоче, а вона думала: балачки, всі вони такі. Але ні — дійсно таки одружився. Вона була його маленька арфа.

Ех... Аж сумно. Ніби ж домовлялися разом отак на старості сидіти і на сонечку грітися, а виходить, що тепер тут вона за двох живе.

Марфа трішки любить придрімати, коли так добре погода ведеться. І сниться їй переважно один сон: пташки, багато пташок, і вона теж пташка. І вона хоче торкнутися хмаринок, і вона літає. Навколо так багато всього, але ми і не помічаємо це під носом, а зверху якось подобніше дивитися.

Прокидається Марфа від того, що сонце пішло обідати, а на зміну прийшла похмура гроза. Але й грозу вона любить, і дощ, і град, адже це насправді бунтарська погода, яка повертає їй молоду подобу. Колись так і бігала з Демкою під дощем, аби ховатися від батьків. Той любив у таку погоду блукати, але коли він пішов на хмарку ту грозову, то якось не любо їй стало з дощем любитись. Але все ж — хіба винна погода у її переживаннях? Тому вона ще не вирішила, яку позицію зайняти.

Марфа встає і, ледь чутно шурхаючи по підлозі, йде шукати котика.
— Мурзик, замузик... Кс-кс-кс, де ти, халамидник такий? А ну ж попадись тільки мені на очі! Чому молоко не випив? Ай-яй-яй, знову доведеться міняти...

Марфа забуває, що Мурзика також немає. Хоча ні — вона робить вигляд, що не пам’ятає, адже це краще, ніж відчувати себе повністю самотньою.

Коли вечір набуває свою зловісну подобу, а на побачення до сонця йде місяць, Марфа читає роман. Одягає великі-великі круглі окуляри і відкриває пошарпану книжку, яку насправді читала вже сотню разів, але кожен раз закохувалася все більше.

Іноді Демко ревнував її до головного героя, але що там казати — це він подарував цю турецьку історію кохання «Ґюль». Чого ж всюди той Демко?

Зараз вона на 256 сторінці — це передостанній розділ, але останнього в книжці немає. Марфа вирвала його і спалила. Кінець сумний, тож краще хай буде незакінчений, ніж сумний. В житті і так усе похмуро, то хоч десь треба шукати щастя.

О, до речі, Марфа і собі вірші пише для розради. Вона любить писати про кохання — про крилате і кольорове кохання, стрімке, розкішне і пишне.

Ой, вона ж забула — треба своїй донечці передзвонити. Син не візьме трубки, він на московщині, а вона для нього — «хахлушка». А доня... а доня просто зайнята, у неї й так багато турбот. Проте зараз можна ще раз спробувати, може, візьме трубку.

Чуються гудки. Довгі й невтомні гудки.

— Ало, мам, чого дзвониш?
...
— Мама, чого мовчиш? У тебе щось сталося?
...
— Мама, не лякай мене, будь ласка.
— Ой, доню мила, як ти там, що там внучата?
— Та нічого, мам, все добре. Слухай, можна я тобі пізніше передзвоню, бо я ще з кумою не договорила, добре?
— Добре, добре... А ви на Великдень до мене приїдете?..

І знову без відповіді — лише гудки. Лінія обірвана. Таки не приїдуть. Знову не приїдуть.

Нічого страшного. Колись... колись настане час.

Марфа лягає спати. Ніч була неспокійна, всюди гупало, проте вона добре спала.

Ранок. Гупають у двері її подружки:
— Марфа, відчиняй двері! Ми ж до тебе з новостями! Осьо тобі пасочки, а ти мені рецепт оцих пряніків, пожалуста, скажи... Марфааа, а що ти мовчиш?..

Марфа мовчить. Вона літає.
Бо вона пташка.