Я ж твоя Віра !

— Скажи, скільки зараз годин?
— Рівно година.
— О-о-о… Чому час так довго тягнеться?
— Не переживай, я впевнена, що лишилося ще трішки.
— Твої слова та Богу в вуха. Гарно, правда?
— Ти про що?
— Про зірки. Вони такі недосяжні для людей і, мабуть, саме тому залишаються такими красивими.
— Ти дуже романтичний. Хвхвхвх.
— Авжеж, саме тому ти мене і полюбила.
— Це, взагалі-то, був сарказм. Ну та добре.
— А все ж, чому ти мене полюбила?
— Тому що ти красивий.
— І все?
— Та ні. Ти добрий, а ще дуже кумедний.
— І романтичний !
— І романтичний ! Пам’ятаю весняний день. Ми з тобою йдемо в ліс гриби збирати.
— Це тоді, коли ти впала в мисливчу яму?
— От ти знаєш, що згадати, милий.
— Пташечко, все для тебе. Ну, та й що тоді було?
— Пам’ятаю, як тоді ти злякався і цілу дорогу мені під ноги дивився, від кожної гілочки мене відвертав.
— Ну а що тут такого? Це звичайна справа.
— Але, знаєш, тоді для мене ніхто такого не робив. Тільки ти.Або пам’ятаєш той день, коли ми поїхали в село до моєї бабусі бараболю копати?
— О, це ще краще. Той день я навряд забуду.
— Але тоді увечері ми всі сиділи перед багаттям і смажили її з сальцем.
— О-о-о, так. Це була чудова винагорода.

— О! А це ти пам’ятаєш, як ми вперше пішли з тобою гуляти в парк?
— Так. Тоді почалася злива.
— І нам було тоді ніяково.
— Ми були схожі на двох іноземців, які розмовляють кожен різною мовою.
— Радше схожі на підлітків, які ще зовсім сором’язливі.
— Але ми тоді і були підлітками.
— А так…
— Ну так.

— Як же роки швидко минають… О так. Що я говорила? Тоді дощ почався, і ти кудись побіг, нічого не сказав. Я вже думала — на цьому все. А ти тоді повернувся з жовтою парасолькою.
— Так. І в неї такі кумедні вушка були. До речі, де вона?
— Вона зараз у нас вдома.
— Тільки ти ж залиш її на пам’ять.
— Ти що, здурів? На яку пам’ять?
— Та про день той.
— А, ну в такому випадку, звісно лишу. Чого б це її викидати?

— Пташечко, чуєш, як цвіркуни співають?
— Угу.
— Це моя серенада тобі.
— Хвххвхвхв… Авжеж, що ж, дякую.

— Я так сумую за нашим домом. Давно ми там не були, правда?
— Давно. Дуже давно.
— А що, якщо я вже не…
— Мовчи. Не треба мені тут говорити. Війна закінчиться, і ми підемо знову в ліс, на рибалку теж. Купимо десь хатинку в селі — тихенькому і маленькому. Насадимо городини. Я зроблю такий великий гарний квітник. А ще ми заведемо худобу, курочок… І досить на цьому .Буде в нас і Пушок, і Мурка, як ми думали. І ввечері ми будемо з тобою виходити, щоб подивитися на захід сонця, що проглядатиметься в нас з долини.

— А діти в нас будуть?
— Будуть, звісно. Дівчинка і хлопчик.
— І двійнятка.
— І двійнятка.
— Дівчинка Надійка і хлопчик Дем’ян. Це виходить — у мене буде Дем’ян Олександрович і Надійка Олександрівна.
— Кажи: Надія Олександрівна.
— Ні, вона в мене буде Надійка, моя маленька Надійка. Виходить, ти у мене Віра, а вона Надія. Хвхвхвх.
— Виходить, що так.

— І нам буде під років так 70.
— Буде і під 90.
— А чого ми так дрібнимося? Вже нехай тоді буде по 100.
— Хай буде по сто.

— Віра.
— Що?
— А уяви, як ми з тобою сидимо на канапі ввечері. Я граю на гітарі, співаю тобі любовну пісню, а навколо нас бігають онуки, яких нам на літо залишили.
— Думаю, ми будемо відпадними дідусем і бабусею.
— Так, ми будемо топові.
— Я буду таємно від батьків давати їм цукерки.
— А я — пиво.
— Ти що, здурів?
— Та жартую я. Хвхвхвх. Жартую.

— О, чув? Знову бахкають.
— Еге ж.
— Скільки там годин?
— 1:33, милий.

— Пташечко… а може, вони забули про нас?
— Та ні, вони точно вже близько.
— Але якщо…
— Ні. Вони вже близько. Тобі дуже болить, правда?
— Дуже. Не буду брехати.
— І не бреши. Ніколи мені не бреши.

— Пташечко, пробач мені.
— Та за що ти вибачаєшся?
— Ну, за те, що так все вийшло. Я тебе підвів, правда?
— Чого це ти мене підвів?

— У нас же не залишилося часу, правда?
— Ні. У нас ще дуже і дуже багато часу.
— Ти в це ще досі віриш?
— Вірю. Я ж твоя Віра.
— Ти ж моя Віра… моя пташечка Віра.