Матір зреклася Юстиції

Часом у сні я ходжу босоніж по полю, випаленому знову, і шукаю притулку в тому, що більше не є моїм домом. Кожен раз кланяюсь і прощаюсь, та у снах завжди повертаюсь.
Якось я ходила до відьми, щоб зрекла тих убивць мого поля. Я наслала на них богиню і розрізала мечем долоню. Я просила, благала вернути вже давно те забуте і казала, що то не люди. Хіба можна їм далі бути?
А на ранок в моєму полі проросли колосся долі, у які вплітала любов, що заляпала моя ж кров.
Ростила, як діток, колосся, заплітала біляве волосся і від вітру крила спиною, — і прозвали за це дурною. А я лиш берегла свій дім, плекала шматочок в нім.
Та вони вдарили знову.
Я у сні йду по полю, тут так багато уламків дому, скривджені, погнуті колосся, — кожен з них за життя боровся. І лиш небо, моє хороше, омиває ще не проросше.
А як стануть желізом гатити, волочити сокири й бити і глумити оте насіння, що “відродження” називають нині?
Хіба можна моє зачіпати? Я б воліла вороном стати, щоб тих дзьобом переклювати.
— Ви жорстока, — сказали мені ,кат, той що живе у вогні. — Ми ж спасаєм, ваобщєта, ну і што, што ета наша ракєта?
А мені уже слів цих доволі. Зачіпаєте моє поле, прокажені, зліє засланці, — не тикайте у мене пальці.
Якось у сні, серед поля, проросла тоненька тополя, що гнулась від вітру додолу, — вона теж шукала дому.
А потім оту дитину прийняла моя колосина, і як виросла та дівчина — ой, висока, струнка й красива.
Як чужинці топтали поле, щоб пролити на ньому горе, то вразили мою дитину і зробили лихую днину.
Та потім, щоб ще побавитись, розпалили на полі згарище і гріли свої долоні у тлінні моєї тополі.
А потім я зреклася Юстиції — хай пробачать мої небеса. Я взяла характерника звичаї і упилася катів відчаєм, коли ті у пекло тікали, щоб не зустріти мого жала.
І я знаю, що таких ще багато, що вбивають, щоб самим виживати, що не знають слово “людина”, бо лицемірство породило кретина , що на чуже дитя зазіхає, що моє поле стирає, що хочуть нажити більше, бо в самих є тільки горище, де складають гниліє душі, що прожили життя в лузі, не посадивши хоча б зернятко, щоб збудувати маленьку хатку.
А у мене поле велике, і колоссям буде забите, бо ще буде оте насіння зростати на Боже веління.
У сні я ходжу по полю і тримаю в руках свою долю. Я не звикну ніколи до болю і верну своїм дітям волю.