Вкрадене Різдво

Цього року Марійка з сім’єю на Різдво вирішили поїхати до прабабусі.

 Такого вже давно не було: завжди святкували вдома, в квартирі, разом із друзями мами та тата. А цього року вся родина, яка залишилася в Україні, буде святкувати в прабабусі. Давно її ніхто не навідував — ще з початку повномасштабної війни. Дорога була дуже довгою, а з часом — уже небезпечною.
— Коли перейдемо з асфальту на ґрунт, це буде знак, що ми вже близько, — пояснила мама.
На диво, сьогодні вони з татом не сварилися, адже це бувало кожного Різдва. Хоча ні — ця «традиція» припинилася теж з 2022 року. З того часу все змінилося. Думаю, вони почали більше цінувати одне одного і загалом життя.
— Зараз ми проїжджаємо лісосмугу, потім буде поле, а як почнеться доріжка, викладена сотнями різних камінчиків, — це означає, що ми вже приїхали в село Бурлаківка.
Загалом я все пропустила, бо заснула. Ну ні, а що ви хочете — темніти вже почало, і дорога була довга. Прокинулася вже в той момент, коли батьки почали будити мене, щоб виходила з авто і не забула взяти судочок з домашньою піцою.
Прабабуся Явдонія пізніше скаже:
— Ото таке воно, сучасне покоління… хто що на Різдво готує.
Від цих слів мама потім почервоніє.
Будинок зовні виглядав таким старовинним. І ні, він не був розваленим чи ще якимось — просто ніби з іншої епохи. Глиняний, маленький, доглянутий, у різних традиційних розписах: на одному боці — півник, на іншому — квіти. Ворота з глечиками на кутах, вікна крихітні, але через них проступає тепле світло на сніг.
— У нас у місті снігу майже немає, а тут хоч греблю гати, — каже тато. — А зорі тут які гарні, ніби те засніжене поле, що трохи далі за будинком прабабусі.
Поки ми допомагали накривати на стіл (ну, я особисто сиділа біля печі), так от — з’їхалися всі, хто тільки можна. Когось я бачила, а когось — уперше. Прабабуся виглядала щасливою. Мені здається, це через те, що довго ніхто не навідувався. Шкода її: мати так багато рідних і нікого не бачити так довго — сумно. Війна в один момент і об’єднала нас, і розділила, розкидала по різних кінцях світу.
Я загалом ніколи сюди не приїжджала — тільки коли була зовсім малою, тому геть нічого не пам’ятаю. Найжахливіше, що я мала можливість тут бувати, просто завжди будувала відмовки і йшла святкувати до друзів. Але зараз починаю розуміти, скільки всього пропустила. Бо тут зараз усі сміються, розмовляють, готують, накривають стіл. Тато розмовляє з дядьком, дідусь по маминій лінії підкидає дрова в піч, малеча грається в іншій кімнаті, а я лишень спостерігаю.
Це насправді так дивно — відчувати такі емоції. За увесь час здається, що нам усім не вистачало свята разом.
Поки ми готувалися, в хату заходили знайомі з села і сусіди з гостинцями — почули цей балаган і вирішили, що тут буде веселіше. І я їх цілком розумію.
Заходить хлопець — Славко. Не буду брехати, він мені сподобався: така чуприна білява, закручена, і очі сині-сині. Та й по віку ніби підходимо — мені 17, а йому, певно, 19–20, більше б не дала. Загалом тепер я знаю, на кого буду дивитися весь вечір.
Не зчулася, як за стіл сіла, а за вікном уже темно-темно, і сніг у шибку б’є густий, лопатистий. Звісно, я сіла біля Славка — він мені до душі.
Перше, що я спробувала, — це кутя, яка стояла у великому глечику посеред столу. Не знала до цього, що воно таке, але тепер усе одно не знаю — запитувати якось соромно. На вигляд — зерна, мак з різними кашами і молоком, і на смак солодке. Мені подобається.
Потім з’їла печену картоплю з м’ясом, домашній м’ясний рулетик з курки, а далі мене вже не вистачило. Тож просто слухала, про що говорили дорослі. Час від часу бабуся питала:
— Марійко, ти чого нічого не їси?
І щоб нікого не образити, я наминала ще голубці, які готувала бабуся Явдонія. Вони мені видалися найсмачнішими за весь час моїх дегустацій у ресторанах.
Потроху починала засинати — мабуть, через вино, яке мені налили.
— Ну бо воно домашнє, нічого страшного не буде, — сказала тітка.
Ага, не буде… Усі ще такі енергійні, а я ніби снодійне випила.
В одну мить усе потемніло. Напевно, заснула. Але ж усі це бачать — просто вимкнули світло по графіку. Усі вже про це забули, але нічого страшного: зі скрині дістали цілу коробку свічок на будь-який смак. Бабуся Явдонія дістала найбільшу і поклала її на стіл.
— Давно я її не витягувала, — сказала вона. — Напевно, з того часу, як мій любий Данило пішов з життя. Але нехай він сьогодні буде з нами.
У цей момент усі за столом заворушилися, почали говорити про нього: хороший був чоловік, нічого не скажеш. Пам’ятаю, він усім любив допомагати — тільки в когось станеться якась біда, то він тут як тут. Але давно то було, вже, небось, і століття пройшло…
Мама поглажувала по спині бабусю, в якої накочувалися сльози. Видно, що ще й досі сумує за ним. А дехто, такий як я, навіть і не пам’ятає його.
У свічках атмосфера стала ще таємничішою, навіть трохи містичною — зовсім як у старовину. Тіні повзають по стінах, ікони дивляться на тебе, у печі потріскує полум’я. Таке відчуття, ніби з темряви виповзе хтось і схопить мене.
До освітлення кімнати додався ще й місяць, який уже вийшов на свій апогей.
Ех, таке воно, Різдво…

…Доки сиділи, то в двері постукав вертеп — пісні співати, а ми геть уже давно забули про це. Бабуся їм у мішок ковбаси кинула і цукерок, а інші ще й гроші поклали. Оце так бізнес. Я й сама зараз хотіла піти з ними, але хоча б трішки знала когось — то б і дійсно пішла.
За вечір вони були не перші, хто заходив, але й не багато було. У нас в квартирі того року декілька разів заходили, але я щоразу цьому дивувалася — це так круто. Але поки не почуєш, як більше ніхто і не відкриває дверей дітям . У місті мало хто це робить.
Потім знову чуємо стук у двері, тож тато йде відкривати, та нікого немає.
— Граються бешкетники, — каже бабуся. — Почекай біля дверей, знову постукають.
Так і зробили. Уявіть картину: за столом мало не двадцять чоловік, і всі дивляться на ті дерев’яні двері. Але ніхто так і не стукає, тож ми втрачаємо ентузіазм і далі продовжуємо трапезу. Аж тут, як тільки тато сів, знову стукають.
Тато миттю, як мишка, тихенько підбіг і навстіж відчинив двері — але там нікого. То він і вийшов глянути. Через декілька хвилин повернувся: каже, що все подвір’я обійшов, але так нікого і не побачив, лише сарай відчинений, але й там нікого. Тож, певно, втекли.
Але тут, як насмішку, знову стукає.
— Певно, чортик грається, — каже бабуся Явдонія.
Діти через ці слова так перелякалися, а дорослі давай сміятися. Славко аж ледь не перекинувся біля мене від сміху, а мені смішно не було — я вірю в містику взагалі-то.
Загалом вечір продовжується, і, в принципі, ніхто більше не стукає. Після бабусиних слів здається, що сидіти будемо сьогодні всю ніч, бо завтра половина вже поїде, то треба хоч наговоритися.
Та плани міняються, коли в шибку хтось починає кидати малі камінчики. Дідусь жартує, що це парубки дівчат красивих побачили та й добиваються тепер. Але таки дядько, тато і ще декілька людей ідуть дивитися, що це там таке робиться.
Довго часу минає, а вони все не вертаються. Тож з цікавості ми всі виходимо глянути, що там. Але на вулиці пусто — геть, і слідів немає, тільки камінчики під вікном розкидані.
Тут нам не на жарт стало страшно. Ми почали гукати їх, але ніхто не відкликався. Тож ми всі вирішили піти їх шукати, розділившись. Я пішла із Славком.
Мені здається, що симпатію до нього виражаю тільки тим я , а він дуб дубом, але добре — це зараз не головне. У нас люди пропали, серед яких мій батько. Ото Різдво в мене цікаве…
Пройшло хвилин десять, а ніхто нікого так і не міг знайти. Славко вирішив полізти на горище, а поки він там — я пішла дивитися на сіновал. Ледве відкрила ті великі двері: всередині було темно, тож підсвітила телефоном. Нічого, крім сіна, там не було, і я вирішила трішки прилягти — так би мовити.
Ну а що — ноги вже болять ходити, а на сіні м’яко і тепло в деякій мірі. Знаєте, певно, це моя проблема, що я всюди засинаю. Адже і тут теж так сталося.
Розплющила очі від скрипу дверей. Їх, певно, вітер зачинив. Потягнулася, позіхнула трохи і пішла далі шукати. Але щось мені підказує, що шукають уже мене.
Штовхаю двері — а вони не відкриваються. Таке відчуття, ніби хтось мене тут замкнув. Паніка починає огортати все тіло. Починаю вовтузитися, щоб увімкнути телефон, але його немає в кишені. Йду на місце, де він лежав, — і там його немає.
А за спиною чую, що хтось тупотить. Обертаюся, та все одно не видно — лише два більма-ока і усмішка.
— Славо, це ти? Навіщо ти мене лякаєш?
— Чого ж це лякаю? Це ти всіх налякала — взяла і пропала в нікуди. Ми, взагалі-то, тебе всюди шукаємо.
— Ну, я трохи прилягла та й усе, а тут прокинулася — і двері закриті. Чи то їх заклинило. Можеш допомогти розкрити?
— Та добре, певно, що дійсно заклинило. Вітер сильний був.
Ми пішли відкривати двері.
— До речі, ти мій телефон не бачив? Бо я десь загубила і не можу знайти. Славо, ти чого мовчиш? Га?
Обертаюся — а поряд нікого немає. Та це вже не смішно. Мені дійсно стало страшно. Я побігла до дверей і давай з усієї сили в них бухкати.
Потім чую, як хтось кричить:
— Марійко, це ти там?
— Так, це я! Відкрийте мене!
Двері відкрили мама і тітка.
— Чуєш, хто це тебе тут закрив?
— От і в мене те ж саме питання. Мамо, може, Славко?
— Та його теж знайти не можуть. Як і ти — десь пропав, то вас обох тепер шукаємо.
— А тата і інших знайшли?
— Та знайшли. Вони пожартувати вирішили — в кущах поховалися, як маленькі діти, і сиділи, дивилися, як ми їх шукаємо. Ото вже напилися… А казали — вино слабке.
Поки ми говорили, до нас уже всі підійшли, а Славка так і не було. Але я, здається, здогадуюся, де він.
Пішли ми всі дружно на горище — воно теж заперте ззовні було.
— Славо, ти там?
— Так, я тут! Мене хтось закрив!
— Не переживай, ми зараз відкриємо, тільки швидше, будь ласка.
Славка ми звільнили, і в нього очі були, як по п’ять копійок. Я запитала:
— До тебе теж воно приходило?
Він кивнув головою.
— А як виглядало — бачив?
— Ні, не бачив. Але здається, воно було мохнате, бо коли я хотів його схопити, то воно як викрутилося, а рука… рука така мохната була.
— А як ти зрозумів, що воно таке? Бо я думала, що то ти був.
— А я подумав, що батько твій. Голос схожий був. А потім якась чортівня сталася — голос в одну мить змінився на писклявий. То я злякався, а потім вирішив схопити це щось і з’ясувати, з ким я зараз тут замкнений. Думаю, то був таки чорт.
— Як думаєш, нам треба розказати це дорослим?
— Нам не повірять.
— Ех, це точно… Я б і сама, певно, не повірила.
Далі ми всі пішли назад до столу, адже Різдво продовжується, і тим більше — ще не всі наговорилися. А зголодніла вже навіть і я.
Так ми зі Славком цілий вечір переглядалися, ніби щоб укотре переконатися у правдивості побаченого. А бабуся Явдонія час від часу на нас поглядала — як то розказали, що хтось нас закрив.
На ранок, як уже стіл прибирали, всі потихеньку роз’їжджалися, цілуючи кожного в щічку і бажаючи щасливих свят. Бабуся підійшла до мене і поклала в руку червону мотузочку з вузликом.
— Наступного разу ніхто до тебе й не підступить і не здумає гратися, якщо на зап’ясті цей оберіг буде.
Я тоді не стала в неї розпитувати, звідки вона знає, але й сама здогадувалася. Усю дорогу дивилася на ту мотузку в руках і думала: а що якби я побачила, як він виглядає? А чи бачила його бабуся?
До речі, телефон я таки зранку там знайшла — на тому місці, де й лишила.
Ось так і пройшло моє Різдво. Наступне я теж хочу святкувати там. Залишається лише надіятися, що воно таки буде і що нас не розкидає по світу, як бродячих чужинців.
Що я побачу прабабусю і родину, і з’їм ще куті, голубців, м’ясного рулету. Що наступного разу піду колядувати разом із вертепом. І що там з моїх знайомих буде Славко.
Що в батька знову вийде приїхати на декілька днів з фронту на Різдво. І надіюся, що взагалі він приїде і вже ніколи не повернеться туди — щоб мама більше не сумувала і не плакала вночі в подушку.
Щоб кожен дочекався свого героя додому — живим і здоровим.
Щоб у наступне Різдво ніхто не залишився сам.