Свідок

Стою у чистій просторій залі — вона часом відіграє роль вітальні, іноді спальні, кінотеатру, а буває й таке, що бальної зали. У цій кімнаті я слугую дзеркалом — не дуже великим і не дуже маленьким, радше середнім; не квадратним, але й не круглим, радше овальним. І буваю запиленим, у різних плямах, де-не-де в подряпинах. Та на диво я ще той ветеран, адже стою тут довше за всіх; можна сказати, що в цій залі я поважна особа, між іншим. І здається, мене сто разів за життя перекупляли, але ніхто не знає, що мій шлях розпочався тоді, коли ще у далекі роки майстер, наділений великим талантом і любов’ю до дерева, вирізав кожну частинку мого обрамлення: ангелів, які тримаються за руки, щоб не впасти, троянди, що окутали їхні тіла, і багато всіляких дрібниць.

Потім мене помістили у королівському замку для однієї норовливої принцеси, яка часто дивилася в мене і шукала свої недоліки. Але ви б знали, що недолік у неї був лиш один — її нарцистична особистість, яка проявлялася у всьому. А загалом вона була найкрасивішою з усіх королівських троянд; настільки гарною, що всі хотіли одружитися на ній. Всі слова і погляди — для неї: портрети, балади та поеми. Але потім вона й сама закохалася у звичайного дворянина, не її рангу. Це кохання було нещасливе від самого початку — батько не дозволив би їм хоч колись бути разом.

Та принцеса ризикнула й вирішила запросити його на розмову в сад. Коли хлопець почув про її зізнання, то мало не впав на місці: він відмовився від такої честі й утік. Вона не очікувала такого — всі її любили, але той, кого полюбила вона, зовсім не мав почуттів.

Через деякий час страждання вона отримала новину, що батько хоче її одружити зі шанованим принцом з інших країв — гідною їй парою. Принцеса заперечила й сказала, що любить того звичайного дворянина. Батько мав би її насварити і закрити в кімнаті до весілля, але король сказав, що якщо дочка так любить того пана, то нехай якнайшвидше одружується, а інакше приїде принц і забере її.

Вона була здивована, що батько погодився. Але чи схоче той хлопець одружитися з нею? Чи полюбить він? А чи зможе вона закохати його в себе? Тягнути довго не буду, бо ще багато маю розказати.

Дворянин не відповідав на її почуття. Через це принцеса почала його шантажувати, тому він утік — і незабаром повернувся вже одруженим. Принцеса злилася, а потім упала у відчай: розуміла, що нічого вже не змінити; розбивати його щастя не хотіла, тому стала уникати хлопця.

Король, як і обіцяв, почав процес одруження з тим принцом. І в день, коли мало статися весілля, принцесу знайшли без ознак життя на своєму ліжку — у руці вона тримала пляшечку отрути. Єдине, чого ніхто так і не дізнається — це те, що той дворянин таки приходив до неї попрощатися за звичаєм у тих краях. Він сів біля її білого тіла з легким штучним рум’янцем, одягнув їй на палець своє кільце, поцілував у лоба, а потім і в губи. Останнє, що він їй сказав: «Прощавай, моя принцесо. Пробач, якщо зможеш».

Ось так я й стояло — запилене й накрите білими тканинами — в її кімнаті. А потім королівська сім’я покинула замок, і все майно було перевезено. Я ж далі з ними не поїхало — чи не поїхала, або не поїхав, сприймайте як хочете.

Далі я потрапило в одну сім’ю. Не знаю, хто вони і звідки, і де саме я опинилося, але впевнено можу сказати, що далеко. Цікаво, за скільки мене продали?

З кожним днем нові, ще незнайомі мені люди дивилися на мене. Це була молода маленька дівчинка, її мати та тато: спочатку їх було двоє… ну, майже. Потім одного дня з’явилася вона — маленьке земне сонечко, весела життєрадісна дівчинка, яка часто ненароком зачіпляла мене, і я падало, царапалося і знову висіло на стіні з малюнками Версаля і дитячими олівцями, які мали два кольори — чорний та червоний.

З кожним роком мала шкода ставала старшою, а батьки старішали. Між ними було чимало сварок. Одного разу, пам’ятаю, посварилися через вазу, яку хтось розбив, і ніхто не зізнавався. Але лише я знало правду: вазу розбила мами чоловіка та жінки. Коли приходили їх навідати, між ними розгорілася непристойно страшна сварка, і через це зачепили вазу, а потім швидко втекли. Таке теж буває — уявляєте?

Загалом через цю вазу сім’я була на межі розпаду, але вони добре разом пройшли через цю кризу. Пишаюся ними.

І ось наша маленька дівчинка, яку я знало з перших днів, уже виросла й полетіла з гніздечка, більше так і не заглянувши сюди. Наскільки я запам’ятало, вона поїхала за кордон і одружилася. Не мала змоги приїхати до батьків. Так вони і постаріли на моїх очах. Так і пішли.

У той день, коли пішов уже чоловік, весь будинок був переповнений незнайомими людьми. Декого я знало, а декого й ні. Вони всі плакали, а потім гучно сміялися. Так дивно: дехто з розмов навіть і не знав цю сім’ю — просто прийшов поїсти; дехто віддати шану, а хтось за компанію. Насправді стільки різних причин було… але половина точно не мала сумних емоцій — їм було байдуже.

Далі знову — біла тканина і пуста кімната.

А потім дім купили нові власники. І в інтер’єрі я не вписувалося, тож мене викинули на смітник. А на смітнику мене підібрав якийсь чоловік, підкрасив найдешевшою фарбою. Це так дивно: мені здавалося, що я дуже дороге — до того моменту, як стало найдешевшим дзеркалом, пошарпаним, недбало зафарбованим.

Той чоловік мене продав на блошиному ринку, де було багато таких, як я. Потім  вже втратило лік, де я тільки не було. Перелік коротко: лікарні, де кожен день спостерігав за хворими пацієнтами; потім у психлікарні, де саме почувалося хворим; тоді мене закинули в комору, де я довгі роки пилилося; потім продали до якогось театру, де переді мною певний час гримувалися актори перед виступом. Але я незручне і несучасне, тож мене замінили на дзеркала з підсвіткою.

А тепер я тут — у вітальні в квартирі. І кожен день чую звуки машин, а ще спостерігаю за чимось прекрасним — за дівчиною, яка щодня танцює балет. Настільки віддано, що дух переповнює… Це вже можна назвати коханням, чи не так?