М'ятна цукерка

"Коли немає часу падать"

Коли Сонце заходило за свій екватор, а Місяць виходив зі свого, Ксена верталася з роботи додому. День здавався важким, адже роботу свою вона зовсім не любила — просто платили добре. Вирішила на мить присісти біля спокійної сьогодні, і тільки сьогодні, річки. Часто вона така бурхлива, як і буревій, який здіймається у душі Ксени.

Отак і сиділа, роздумуючи над тим, скільки всього вже було пропущено, скільки всього вона могла зробити за цей час, і як вона ненавидить себе за те, що не дала пожити хоч рік, як хоче, — бо вічне прагнення до ідеального зламало в ній щасливу людину. Так, це довгий пролог про її життя і те, що вона в ньому бачить. Принаймні зараз.

А завтра буде той самий день, який зміниться лише на декілька інших моментів, а загалом — усе по колу. І навіть стресові ситуації, від яких доведеться пити заспокійливі.

Але її «завтра» виявилося зовсім не як завжди, бо біля річки вона побачила дещо дивне, не схоже на людське. Біля річки сидів ангел — так, з упевненістю можна сказати, що це був таки ангел. Він плакав. І цей плач був не схожий на людський — чомусь у ньому відчувався такий біль, що будь-яка людина, навіть без почуттів, відчула б це.

Але справа в тому, що Ксена мала почуття. Вона з дитинства була глибоким емпатом. І якщо ангел плаче, то певно — це не просто так. І взагалі, чому ж вона його бачить? Були такі підозри, що вона скоро побачить і Бога. А можливо, це від нього якийсь знак. Чи, може, це якісь надздібності.

Ксена обережно підійшла до нього, сіла поруч і простягнула м’ятну цукерку. Це часто заспокоювало її у дні, коли хотілося розбитися головою об те людське дно. Ангел не злякався — він, зовсім як звичайна людина, прийняв цей дарунок від неї, потім скуштував і, врешті, подякував.

Вони мовчали, дивлячись на річку, а потім вона запитала, чому він плаче.

Виявилося, він — ангел-охоронець. І, на жаль, він загубив свою людину. Ну ту, яку оберігав. Одного дня його небо перекрутилося на сто вісімдесят градусів — і він загубив її. Ну, людину. От тепер сидить і плаче.

Ксена запитала його, чому він не продовжить шукати, а сидить тут і плаче.

— А хіба ви, люди, не плачете? — сказав він. — Я чув, коли ви плачете, то вам стає легше. Чи це не так? То дай і мені поплакати.

— А й правда, — усміхнулася Ксена. — Коли поплачеш — стане легше. Тоді тобі треба як слід виплакатися, а потім обов’язково знайти свою людину.

Ось, певно, й увесь діалог. Потім Ксена пішла додому.

А потім — день. Ще один тяжкий день. І річка. А біля неї, на тому самому місці, той самий ангел. Уже не плаче — це можна вважати за прогрес.

Ксена вкотре дістала цукерку з кишені.

— Будеш? — запитала.

Він не взяв і промовчав.

— Угу, говорити сьогодні не будеш. Як знаєш. Я й тишу люблю. Або часом і сама з собою говорю. Сьогодні річка така ж бурхлива, як і завжди. Думаю, приблизно такі емоції ти зараз відчуваєш. Бо саме коли ми плачемо, приходить це відчуття — що все всередині, і хороше, і погане, зносить стрімкою річкою. То як, ти знайшов свою людину, чи ще шукаєш?

— Знайшов. Сьогодні знайшов.

— Ну і чого тоді вернувся? Хіба ти не маєш оберігати її?

— Ні, не маю. У неї тепер інший ангел-охоронець. Тепер я їй ні до чого. Ось так мене покарали за те, що я загубив її.

— А що робитимеш далі? Так і сидітимеш тут?

— Не знаю. Може, й сидітиму.

— Ну тоді я пішла.

Ксена обернулася й попрямувала додому, але от лихо — тільки два кроки ступила, як почався такий дощ. Вона ж не може залишити його тут мокнути.

— Пішли.

— Куди?

— Поки дощ, можеш залишитися в мене вдома. Все-таки тобі ж не мокнути тут.

— А мені що? Я не захворію і не вмру.

— Вірно, ти не захворієш і не вмреш. Але так роблять люди — коли йде дощ, вони ховаються в тепло і безпечне місце.

Ксена взяла ангела і повела за собою. Вона накрила його пледом і заварила гарячого чаю з меліси, до нього дала пряники, добре обсипані пудрою. Сама ж сіла навпроти і читала книгу — роман, бо саме романи давали відчуття, що це життя не є безнадійним.

Коли настав вечір, пішла спати, а ангел так і лишився внизу, під тим пледиком.

Наступний день вже не був схожий на ті, що раніше, адже зранку вона мала змогу поспілкуватися з ангелом про погоду. Потім поспішила на роботу — знову таку ж сіру і буденну, таку ж дотошну. Але зараз їй було на диво добре, адже у неї був новий ранок, не схожий на всі .

Коли повернулася — ангела вже не було. І всі інші дні він не з’являвся ніде: ні на річці, ні вдома. Зник. Але чомусь відчуття його присутності було.

Отак — сірий будень, річка знову спокійна, але всередині настільки сильна буря, що ладна стрибнути в ту річку, аби вона очистила і добре, і зле.

Ксена сиділа і плакала. Сьогодні так хочеться виплакатись. Правда, цукерки немає, але вона, напевно, вже не допоможе. Принаймні не сьогодні.

Потім пішла додому. Їсти не хотілося, тож лягла спати. Прокинулася від того, що вікно гупало об стінку. Пішла закрити — а на підвіконні лежать м’ятні цукерки. Почала озиратися, чи нікого немає, але пусто. Та Ксена знає, хто це лишив. Вона впевнена, що це той ангел.

Оце так іронія — тоді, коли він плакав, вона дала йому одну, а тепер, коли їй сумно, він приніс їй жменю.

Час від часу Ксена поверталася на те місце біля річки — і бувало, плакала. Потім приходила і читала. Або лягала спати.

Через деякий час, у найважчий період її життя, виявилося, що вона хвора.

— Це все через стрес, — сказали лікарі. — Вам треба обмежити себе від факторів, які цьому сприяють.

Тож Ксена звільнилася з роботи — це був її основний фактор — і почала боротися з хворобою.

Однієї ночі на неї напала дуже сильна гарячка. Настільки сильна, що вона прокинулася посеред ночі від чисельних кошмарів, які зараз оживали навколо неї: дикі й голодні звірі так і чекали моменту, щоб роздерти її, накинутися, а вона не може втекти — бо страшно. Таке відчуття, що тіло не рухається.