Дана-морський коник

Вона морський лев, а можливо, тільки морський коник. Дана довго мандрувала океанічними глибинами, найтоншими синіми полотнами, що от-от могли в одну мить розсікти її дім — круїзний лайнер, де вона працювала. Ця ідея влаштуватися морським коником була настільки спонтанною, що навіть обдумати всі ризики не вистачило часу: цей порив до чогось дальнього, чужого і небаченого в одну мить просто зайшов в її голову, як вітер. Але цей вітер і досі бушує в тій голові.

Дана стільки земель побачила і стільки світів різних — витончених і  не дуже ,екстравагантних і консервативних, тих, що живуть у ритмі танцю та музики. Та найбільший здобуток завжди було нічне небо, а ви загадували бажання на падаючу зірку абсолютно з усіх куточків світу.

Не знаю. А Дана, морський коник, певно, приймала це як подарунок на день народження. Який або буде, або ні — зірки не завжди хочуть падати, іноді вони до останньої тримаються своєї  ниточки, а коли та з тріскотом рветься, як маленька павутина, то зірка покидає свій дім і падає, перетворюючись у бажання. Ось так виходить, що ми проводжаємо зірку, коли вона назавжди покидає цей світ.

Тим не менше, небо всюди різне: десь воно є, а десь його немає. Як це пояснити? Що немає? От іноді все ідеально, аж настільки, що здається, ніби над вами муляж, і ви сидите у ляльковій коробці.

Дана, наш морський коник, ніколи не була на одному місці, ніколи не дивилася в одну точку. Мати казала:
— Заземлися хоч на хвилину, ми тебе стільки років не бачили.
А вона у відповідь:
— Але як же, я- пташка свого роду. Тай перестану літати? Хіба можна дику жарптицю садити в клітку?

Стала вона такою дикою після втрати батька. Це певно той, хто робив з цієї клітки затишний куточок — таке приємне місце, де хочеться бути домашньою папужкою, акваріумною рибкою Гупі. Ехххх… та виявилося, що жарпиця і найчастіше морський коник. Ось так: небо, море, небо, море і знову небо й море.

Та наша Дана, наш морський коник, в один день лишилася без моря, але з небом; без крил, але з тією самою волею, що нагадувала: ті крила в неї все-таки є. "Люди іноді не літають, а крила мають, а крила мають".

Ось так вийшло, що одного дня ти можеш подивитися на зіркове небо, але те небо настільки небезпечне, і море поблизу теж небезпечне, що ти милуєшся, а як чуєш свист — ховайся. Так і робила: спускалася в підвал, у ту клітку, що тримала її, але клітка стала безпечнішою за той ворожий світ, що поза нею.

Якщо говорити серйозно, без усіляких гарних метафор, то Дана приїхала додому до своїх рідних на новорічні свята, бо все одно, хай там як, додому хочеться. І ось вона повернулася… І що далі? А далі зрозуміла, що такого неба все-таки більше ніде немає, таких зірок ні в кого, і світу не злічити. Поля і гори — щось таки у серці пробуджується, коли воно все-таки твоє, і десь у глибині душі ти розумієш, що такого, як у тебе, немає більше ні в кого.

Дана, морський коник, не встигла на милуватися мирним, безпечним небом, оскільки завтра воно стане як лава, іскри, що падають, розжарять тіло, душу, а також очі та серце. А   потім під час страшних бомбардувань вона запитає у мами:

— Навіщо їм моє небо, навіщо вони забирають у мене мої зірки?

— Бо тим зірками заздрить увесь світ, доню. У них таких немає і, певно, не буде. А навіть якщо й буде, чи годні вони розгледіти щось далі свого носу? Хіба вони бачать, що в них, як тільки на чуже тай дивляться?

— Мама, а як нам бути?

— Як, як… як зіркам- триматися за свої ниточки, але постаратися таки не впасти, щоб на нас бажання не загадували. Сплестися в одне ціле, і тільки так, і тільки так.По одиниці... Навіть і не знаю, що то буде, хіба тільки ті, хто найсильніше тримався, виживе, або той, у кого була найміцніша, найдорожча нитка.

Дана, морський коник, далі запишеться в ЗСУ і стане боронити свої зірки.

 Її морем стали окопи, її вітром — холодний свист. А небо так і залишилося нічним небом — таким рідним, але  зляканим, незахищеним, яке кожен день розвивалося від чергової атаки чортів. Біснують гади, хай, хай, та лава, що зверху, часто буває неконтрольована. Най тільки відвернуться — і самі ж у свою пастку потраплять.

Сьогодні у неї був важкий день, і, певно, всі інші будуть важкими. Не раз доводилося дивитися в те небо з закритими очима, хоча б так. Не раз доведеться ті очі закривати, щоб не розсипатися від болю, дивлячись, як на небі падає ще одна нічна зірка.

Знаєте, Дана, морський коник, більше не загадує бажань, не може. Нудить від того слова “загадуй”. Сьогодні вона в бою як морський лев, як відважна дика жарптиця, б’ється за своє небо і своє море, а завтра вона мріє стати знову морським коником, або хоча б морською рибкою Гупі, чи домашнім какаду, чи просто бути, якщо є такий варіант.

*Так легко писати ,коли перед тобою відкривають цілий світ,але так важко в кінці поставити узагальнюючу крапку*