Де живуть поломані ляльки?

Історія чоловіка, який любив ляльки.
Він любив їх ремонтувати. Коли маленька сестричка вчергове приносила свою зламану С’юзі, то зрозумів, що це вже не просто майстерність, а ціле мистецтво. Адже, насправді, навіть щоб склеїти фарфорову ляльку, особливо фарфорову ляльку, треба так багато часу і так багато детальних дій — це як збирати розбиту вазу, крихти якої вже давно кудись розбіглися. Але ти мусиш натомість додати свої, так само ідеально вирізані: вони мають підходити так ідеально, як ключ до дверей.
Уявіть, скільки роботи потрібно докласти, щоб один з них не став схожий на інший, і щоб ваші двері не відкрила стороння людина. Тож цінуйте людей, які виготовляють замки, адже завдяки їм ви у безпеці.

Це не було його основним заробітком, але — найулюбленішим. У місцевості його прозвали Лялькарем або “тим, хто водиться з ляльками”. А гараж цього пана став цілим майстерним куточком.

Одного дня до нього приїхала жінка — певно, здалека, адже ніколи раніше її тут не бачив. Вона попросила дещо зробити: дістала з сумки поламану ляльку в жовтому капелюшку, з великими зеленими очима і веснянками. Вона нагадувала сонце — до реалістичності пророблена. Але от біда: у неї всередині було серце з кришталиків.
Оце так дивина — ніколи не бачив такого екземпляру. Та біда полягала в тому, що серце потріскане, де-не-де покришене, і пані попросила полагодити його.

Він запитав:
— Чи можу я знати, для кого ремонтую цю ляльку і звідки ви її взяли?
Вона відповіла, що це зроблено на замовлення, а зробити її потрібно для донечки, яка зараз хворіє, але точно колись видужає.

Отже, робота складна. Він не знав, чи варто за неї братися: якщо щось піде не так, серце, наприклад, повністю покришиться, то вернути його вже буде неможливо. Але, тим не менш, це виклик — тож він погодився.

За роботу брався не одразу. Декілька днів розглядав це чудо і думав, як зібрати оте серце до купи. Але потім, із руками, що тремтіли від хвилювання, взявся за справу. Спершу делікатно вийняв серце з-під прозорого складного відділу, потім обережно виклав на шовкову подушечку, одягнув окуляри для збільшення деталей — і завмер.
Таке відчуття, наче час ще не прийшов. Таке відчуття, що зараз він точно з цим не впорається. Таке відчуття, що краще ще трішки почекати й відкласти вбік.
Може, й так. Справа занадто делікатна — краще ще почекати.

Він поклав сердечко з кришталевими крихтами у прозорий футляр і звіддалі споглядав за ним. Чомусь було страшно братися за таку дорогоцінну річ.

З часом чоловікові почали снитися сни з цією лялькою: він постійно ремонтує це серце різними способами, але воно постійно розбивається. І він знову, і знову пробує — але не виходить.

Просинаючись від чергового сну, подумав:
«Може, я зателефоную і скажу, що не зміг. Скажу, щоб шукали когось іншого. Правильно, так і зроблю».
Та не зміг. Адже ця справа була для нього найвищим рівнем розвитку і найвищим досягненням.

Помітно змарнівши, в один із дощових днів він повернувся до роботи. Це була глибока ніч, і під світлом лампи серце переливалося різними кольорами веселки.
Ось він тримає в руці інструмент справжнього лялькаря, а в другій — баночку клею, яким можна склеїти все на світі, навіть розбите серце.
Крихта за крихтою, крихта за крихтою. Секунда сну — знову крихта за крихтою. І знову марення.

Здалося, що всі ляльки навколо, які чекали своєї черги — і ті, що вже нічого не чекали, — дивилися на свого майстра із захопленням та переживанням. Він точно тут не один.

І ось — останній шматочок. Серце, як новеньке. От тільки проблема: не вистачає однієї деталі. Щось тут явно не так. Певно, це вже був дефект, адже в скляній ємності нічого більше не було. Дивно.

І ось — кладе назад серце в ляльку, делікатно засовує у ту скляну ємність — і вуаля, готово.
На годиннику показує вечір — отже, він просидів тут цілий день. Але хіба це того не варте? Це дивовижно — бачити плоди своєї праці, як переливання кришталю переходить від світла лампи до сонячного.

Трішки виспавшись, він дзвонить жінці, щоб забрала ляльку. Але ніхто трубки не бере. І наступні два дні — так само. Він уже думав, що ніхто так і не відповість.
Та одного дня вона сама до нього подзвонила.

— Добрий день. Ви мені телефонували?
— Добрий день. Так, я хотів повідомити, що ви можете забрати ляльку.
— Ляльку?
— Так, з кришталевим серцем. До речі, хочу сказати, що у серці був дефект — тут не вистачає частинки.
— А ляльку, вибачте, можете забрати собі. За роботу я заплачу.
— Я не можу її прийняти. Ви хоч уявляєте, наскільки вона цінна?
— Просто розумієте, вона вже не потрібна моїй доньці. Її немає кому віддати.
— А діти швидко ростуть… Але хіба немає інших?
— Ні, ви мене не зрозуміли. Доньки — немає.
— А… а як це так?
— Хвороба серця. Вибачте… Просто зробіть ласку — заберіть цю ляльку собі. Я просто не можу її забрати. Я заплачу, надішліть ваш рахунок.
— Ні, ні, я не візьму з вас гроші. А лялька хай полежить у мене. Якщо схочете забрати — вона завжди буде тут.
— Дякую вам. Подбайте про неї.
— Вибачте мене… Співчуваю.

І ось — він не встиг. Нікому не потрібна більше ця лялька. Картав себе через те, що зволікав. Але серце — це така делікатна річ: з ним не можна поспішати, адже так легко зруйнувати.

І гадати: чи був він правий, чи все ж винний у своїх сумнівах.
Він бере цю прекрасну сонячну ляльку і кладе на поличку до інших — тих, по кого не вернулися. Поруч із С’юзі.

— Надіюся, ви поладнаєте одна з одною. А мене чекають інші ляльки, які я маю встигнути полагодити.
У кожної своя проблема: у когось тріснув фарфор, у когось поламана рука, у когось відпало волосся, у когось — проблема з очима. Але якщо вони тут — значить, їх люблять. На них чекають. І мені треба встигнути.

Я не можу обіцяти, що лялька буде такою, як раніше, стане новенькою, ідеальною. Тим не менш — вона буде зціленою, полікованою місцевим Лялькарем, який настільки захопився своєю справою, що вже й почав забувати про навколишній світ.