Сертифікат на сповідь

"Не плач Сюмбюль якось буде !"

Баба Ганя:
— Здоровенькі були! Чого сидиш сама?

Марія:
— Привіт… Та так, нічого.

Баба Ганя:
— Ой, а чого така сумна?

Марія:
— Та до психолога мене записали, уяви! У моєму-то віці!

Баба Ганя:
— До кого? До кого?

Марія:
— До психолога. Це такий лікар, який має вилікувати мою психіку.

Баба Ганя:
— А вона в тебе зломана чи хвора? Нащо тобі той психолох здався?

Марія:
— Та мені він не здався. Діти подарували сертифікат — бо самі поїхали за кордон. Та й тепер я, замість них, маю туди відходити… Гроші ж віддали, все-таки.

Баба Ганя:
— Ой, ну й ну! Ну правильно, щоб гроші впусту не пішли — в одне місце.
Марія:

-А ти чого взагалі тут?

Баба Ганя:

— Та оце  прийшла спитати, чи будеш сьогодні з нами серіал дивитися по телевізору.

Марія :

— Який?

Баба Ганя:
— Ну отой… з цими султанами, Сюмбюлями — турецький, коротше.

Марія:
— А ні, не сьогодні.

Баба Ганя:
— Еееее, так не піде! Щоб ти від серіалу відмовилася! Ну-ну, давай розказуй, що тобі той психолох говорив.

Марія:
— Та ну, не хочу я про це говорити. Зовсім не маю настрою.

Баба Ганя:
— А я от ніколи від тебе нічого не приховувала.

Марія:
— Ну добре, добре… Ну як все було: зайшла я в кабінет і сіла. Вона починає зі мною звичайний діалог — питає, що я їла, який настрій був… А я не хочу відповідати, якийсь дитсадок, їй-богу!

Баба Ганя:
— Ну та! Я теж би нічого не казала, який позор був би. Ну-ну, що далі було?

Марія:
— Ну я сиджу, щось кажу де-не-де, а потім мовчу. А потім вона замовкла й просто почала дивитися на мене — мені стало так некомфортно.

Баба Ганя:
— Ну і дивні ці психологи.

Марія:
— А далі я сама нічого не зрозуміла. Але, розумієш, у нас зав’язалася спільна мова. І я зрозуміла, що в моєму житті стільки всього відбувалося, але я все забуваю. Старію вже.

Баба Ганя:
— Ну, вік нікого не щадить.

Марія:
— І я сиджу, вона в мене розпитує про дитинство. А я взагалі не пам’ятаю його… Тільки знаю, що часто тікала з дому. Бувало — і взагалі не приходила. Батько постійно пив і бив маму. Але всі казали, що це нормально, що у всіх так. Ну, а я не могла дивитися, як «у всіх». Потім відчувала провину, що лишала маму саму. І так довгі роки з’їдала себе цим. Постійно вимолювала прощення за те, що не була поряд.
А вона мені каже, що моєї провини в цьому немає, що я не мала пізнати такої жорстокості, і що не маю себе звинувачувати в тому, що не було під моїм контролем. Я не повірила їй.

Баба Ганя:
— Ну, та то у всіх так було. Ну а далі, що було далі?

Марія:
— Ну а потім розказала, як вийшла заміж за оцього свого. І розказувала, що не любила його, хоча такий хороший був. Але тоді було тако: як жінка вже підросла — одразу заміж, бо ще трішки, і «оп — старою дівою будеш». То й взялася за нього. І так все життя: тільки він мене й любив, а я навіть тепер у свої літа не знаю, що то таке — кохання.

Баба Ганя:
— Ну а психолог шо?

Марія:
— Вона нічого не сказала. Записала щось у зошит і далі почала питати. Ну тоді мова вже зайшла про дітей.

Баба Ганя:
— А що з дітьми не так?

Марія:
— Бог з тобою, все з ними добре! От тільки я не була готова до дітей. Свекруха пиляла: «Давай вже, пора діточок!» А я молода була, мені зовсім не того життя хотілося. Але вже є — тікати не було куди. Отак і з’явилася моя дівчинка.
Тоді мені здалося, що я геть самотня, покинута і розбита біля свого корита. Я не знала, як тій дитині дати любов, адже й сама не знала, що то таке. Але я старалася з усіх сил. Та й не жаліюся — дитина у мене на славу, дуже добра виросла. Хоча любові, я впевнена, їй таки не вистачало.

Баба Ганя:
— Ну психолох шо?

Марія:
— Каже, що моя ситуація дуже поширена. І що я не можу себе звинувачувати в тому, що не дала достатньо, адже й сама нічого не мала.

Баба Ганя:
— А ну тут, та канєшно… Ну а далі шо?

Марія:
— Далі ми прийшли до того, що я лишилася сама — в цій хаті, без дітей і чоловіка. Геть сама. І тут вона мені вже сказала, що мій внутрішній стан створює почуття самотності, життєве вигорання чи щось типу того.
А потім сказала мені спробувати ходити в якийсь клуб, спілкуватися більше з людьми — або завести собі котика, собачку, хом’ячка.

Баба Ганя:
— Ну і?

Марія:
— Ну і я  коли приїхала, дивлюся — на вулиці такий маленький, худющий котик бігає, їсти просить. І згадую її слова. Вирішила, що це знак. Забрала додому.

Баба Ганя:
— Нє, ну ти вже як кажеш, то кажи до кінця.

Марія:
— Ну і той котик зараз у хаті сидить. Я прилягала, їсти йому наставила. Встаю — дивлюся, а він понасирав всюди! Страшно додому заходить. Я собі думаю: як мені з ним після цього подружитися? Можливо, самотність — це вже не так і погано. Та вже якось буде… Дам йому ім’я, буде ходити з моїм прізвищем. Куплю йому гарний нашийничок — і якось буде, якось пересидимо.

Баба Ганя:
— Ну да, тут-то правда. Коли на світі таке робиться, що вже страшно на вулицю виходити — то краще вже з котом з розуму сходити. Ну, ти як вже насумуєшся, то приходь до нас.

Марія:
— Та, напевно, зараз і піду з тобою. Скучно вже тут сидіти.

Баба Ганя:
— Ну то пішли! А то ж мій Махмед з якоюсь непутящою дівкою одружиться!