Я не можу загубитися!

*Надвечір я все ж виходжу з лісу.
Сонце сідає низько, і вітер пахне димом із села.
Я йду дорогою, що веде нікуди,
але все одно — додому.
І, може, я справді не можу загубитися,
бо досі пам'ятаю, як пахне лаванда.*
 

Якось, коли я сиділа одна в лісі, збирала гриби — не від того, що це було моїм захопленням, а тому, що це на мить давало відчути себе людиною. Це як терапія, де ти поринаєш у свої роздуми, але в цю ж мить зосереджена на чомусь важливому, наприклад — на грибочку, який де-не-де та й ховається, і сміється з дурнуватої жінки, що вже третій раз його обходить.

Часом буває — присідаю на пеньочок і думаю: а якщо я загублюся, мене ж ніхто не знайде? Але ця пропозиція й не є такою вже поганою — буду лісовою мавкою або стану дійсно людиною, яка виживає в джунглях, тільки по-українськи. Потім зроблю собі ютуб-канал і буду викладати ролики, де я добуваю воду через шкарпетку.

Але все ж не зможу загубитися , бо постійно знаходжу шлях назад, навіть коли не бажаю того. Не хочу вертатися до чужого мені дому — такого незнайомого. Здається, що після переїзду, після евакуації, я втратила свій дім. Адже отой мій дім тепер на такій великій відстані — на сотні кілометрів і за такою великою стіною, що не впевнена тепер, чи він був у мене.

Затишний куточок, де цвіло багато лаванд, чорнобривців; усі стіни розфарбовані бубнівкою руками бабусі, і всі підвіконня заставлені вазонами, які купляла де тільки бачила. І аромат, який просякнутий нотками цитрусу.

А тут, у немоєму домі, запах, як його не наповнюй, нагадує затхлу цвіль, яка роз’їдає мене зсередини. Ніколи не могла повірити, що доведеться кидати свій куточок і лишити тих, кого люблю. Навіть не лишити ,а просто — одного дня більше не побачити. І як би не шукала — не знайти.

Перетинати межу життя між нашим і чужим полем... хоча те поле зовсім не є чуже — воно все-таки наше, просто змучене. А далі тебе заспокоюють, тобі кажуть: «Ти вижила», — а ти в це не можеш повірити? Бо я — там. І я не знаю, чи лишилася живою, і чи живий мій дім з моїми вазонами, з моїми лавандою, чорнобривцями і моїм цитрусовим запахом.

На мить у цих роздумах я помічаю грибочок — такий славний, шкода тільки, що ніжка таки зіпсована, не годиться. Тому я його й не візьму — поставлю на місце, буде дурити інших грибників.

І я знову поринаю у свої роздуми, коли в цьому густому лісі починає бити дятел — у рингтон, який тепер я тільки тут і чую. Бо після того, як мої знайомі загубилися, зникли деінде ,більше його я не чула.

Хоча брешу — один раз мені зателефонували, щоб повідомити, що я виграла якусь велику суму, треба назвати номер картки. І я їм кажу: «Знаєте, якщо так, то перерахуйте їх на ЗСУ». І вони кинули трубку. Звісно, це були шахраї. Але тим не менш — якби дійсно пощастило, і я отримала ту велику суму, я б, напевно, зробила... і, напевно, я б нічого не зробила, не змогла. Бо навіщо мені щось тоді, коли я радію, що мені подзвонив хоча б хтось — навіть якщо це шахраї.

Мимоволі мої роздуми перебиває лисиця, яка, почувши мої думки, так дала драпака! Цікаво, а в неї теж є сказ, як у тих рашистів? Вона теж плюється піною, як вони? Єдине, що їх таки відрізняє — так це те, що рашисти таки п’ють. П’ють людську кров.

У дитинстві моя мама, яку я загубила в моєму затишному куточку, казала: «Не їж незнайомих тобі ягід, ти знаєш, до чого вони! От будеш їсти — то очі повилазять». І я ось куштую зараз якісь на вигляд знайомі ягідки, хочу, щоб мама знову прийшла і сказала мені це, насварила. Але я насправді вже розуміюся в ягодах, і ці їсти можна — тож мама не прийде.

О ,нещодавно вирішила все-таки зайти в інтернет — написано, що в лісах трапляються якісь портали і що люди зникають. Я оце думаю — скільки вже ходжу тут, ні в який портал не потрапляла, хоча так, насправді, цікаво: що там- після нього? Можливо, як я таки знайду це містичне місце — так зможу повернутися додому.

Знаєте, і світ уже не милий, коли блукаєш сиротою в лісі — без дому й улюбленого простору, без гомону ріднесеньких людей, що з часом загубились у натовпі під вибух зубастіших ракет.

Ось вам і трішки поезії — давно не писала, покинула, втратила хист і не знаю, про що. Це так, тільки для вас, щоб ви знали, що колись я чимось таки займалася, а не блукала лісом, шукаючи непотрібні мені гриби, які я потім навіть їсти не буду, бо я їх терпіти не можу.

До речі, хочу дуже сильно попросити: ніколи не виривайте гриби з коренем — бо вони вже не будуть тут рости, а я ледве й ці знаходжу. Уявіть, як вони почнуть рости деінде, а якщо грибів не буде — то навіщо мені приходити в ліс? Тож прошу — не позбавляйте мене сенсу жити далі.

І ти не можеш...!