Там, де живе Надія

"Про відьму ,яка в'язала шкарпетки..."

Декілька років тому до житлового будинку Бунди переселилася жити нова квартирантка — о, така відьма, люди кажуть! Якось її там ніби Надія звати. Бабуся в роках, але такі вже речі про неї говорять, що й не знаєш: чи то до віку, чи пані Надія ще досі молода. Ой лишенько! З квартири не виходить і двері нікому не відкриває, ні з ким не здоровається, та шарудить по ночах — чи то якісь коробки переставляє, чи то що... Одним словом — дивна жінка.

Бабці підмічали, що страшні речі бачили. Наприклад, що часто вона сидить і у вікно дивиться — і зосереджується на одній точці, як під гіпнозом або одержимістю. О-о! А ще вона так поглядом проводить і щось бурмотить собі під ніс, наче б то прокляття читала.

Всі пані Надію бояться — а якщо вона раптом когось на той світ відправить? Батьки навіть почали лякати дітей цією відьмою, адже якщо вони не будуть слухатися, то вона їх забере. От така-то місцева байка про бабусю Надію.

Оприся часто бачила, що до бабусі якісь люди приходять — от їм вона двері відчиняє. Вони підозрюють давно, що щось тут неладне робиться: «Точно клієнтів до себе приймає відьма триклята!» Бо ті ще потім з такими пакетами виходять і іноді з такими ж заходять. «Мутять там щось, значить, о так...»

І одного дня до квартири заходить якась жіночка у військовому. Вони виходять — до неї ходять, аяяяй... Так от, жінка зайшла — вибігає з криками, і всі бабці швидко в бойову позу стали: відьму, не дай Боже, що то виганяти! А ця жінка кричить, що швидку треба викликати, бо бабуся Надія не дихає. Так і приїхала швидка — то туди, то сюди, то в квартиру, то з неї... Люди вже табуном позбиралися з цікавості, що там. Лікар каже:
— Відійшла пані Надія в кращий світ.

І люди різко видихнули — їм полегшало: тепер ніхто не буде їх залякувати, вічно псувати життя, і тепер буде спокійно. Може, когось нормального знайдуть на проживання.

Але хочете — я розповім вам реальну історію бабусі Надії і якою «відьмою» вона насправді була.

Бабуся Надія переїхала декілька років тому сюди з Миколаєва. Саме там вона народилася, навчалася, одружилася — і саме там помер її коханий Петро, як вона його називала — Петрик, або Петрусик, або Петруня.

Ще до переїзду втратила слух через приліт, але й до того слух теж не був хорошим. Загалом, для пані Надії мало що змінилося. І коли відбулася евакуація, бабусю закинуло сюди — у житловий будинок Бунди.

Це місце не було для неї поганим, адже вона полюбила свою маленьку затишну квартирку у жовто-зелених тонах, полюбила затишний маленький дворик, де на кожному кроці були гарні й пахнючі квіти. Що їй найбільше подобалося — так це те, що саме під вікном росли улюблені мальви. Петрик часто їх дарував, навіть не маючи на це якоїсь нагоди. Адже, як він казав: «Хіба потрібна подія для того, щоб подарувати квіти своїй коханій?»

Тому пані Надія, згадуючи свою любов, кожного дня мала нагоду сидіти й милуватися ними. Тим більше, що вікна знаходилися з сонячного боку, тож можна було ще й половити теплі промені, які всюди були для неї рідними, куди б вона не їхала.

Часом вона була впевнена, що у минулому була котиком — адже так любила грітися на сонці, що навіть не помічала часу.

Пані Надія геть нічого не знала про людей, з якими жила. Помічала на собі погляди — дивні, радше зневажливі, — але не могла дізнатися, чому так. Точніше, боялася: адже як вона буде спілкуватися з цими людьми, нічого ж не чує? Тільки писати може — а це буде так незручно для інших. Тому й сиділа собі цілими днями вдома, дивлячись на те, як дітки на подвір’ї граються, як люди миготять туди-сюди.

Але це не єдине, чим могла зайняти себе пані Надія. Адже вона так любила малювати — будь-що, але найулюбленіше — це були коні. Вона по-справжньому захоплювалася їхньою подобою: цими розумними очима, сильними рухами і волелюбністю. Те, як вони вільно бігають полями, як шторм, що розділяє небо, — так вони розбивають ту калюжу глибоку. І те, як коні дбають один про одного… здається, вони настільки більші всередині, ніж багато хто з людей.

Крім того всього, бабуся Надія вміла в’язати. Вже зараз вона в’яже тільки шкарпетки, тому що насправді те, чим вона довгий час жила, — це волонтерство і допомога військовим, а також тваринам, які постраждали через війну.

Вона продавала картини, в’язані речі, знаходила людей, які могли допомогти їй усе переправити. В основному це були інші волонтери, які спілкувалися з нею через повідомлення. Вони знали про те, що бабуся не чує, але хіба це може стати причиною, щоб скласти руки чи відмовитися від своєї мети? Зовсім ні — принаймні не для неї.

Тому щоразу волонтери то приносили матеріали, то забирали виготовлені шедеври, приносили продукти. Здається, між ними вибудувався неабиякий зв’язок — теплий, ніби між людьми, які знають одне одного все життя. Вона і порадниця, і друг у біді, і бабуся, і мама, і людина, яку хочеться просто обійняти, коли важко.

Отож, цілими ночами пані Надія тягала коробки з матеріалами для роботи. І так — зранку до ночі малювала картини й в’язала шкарпетки.

Бабуся Надія не була злою відьмою чи озлобленою шкапою, як її називали. Вона була бабусею, яка пережила втрату коханого, втрату слуху, втрату свого місця на землі — і при цьому всьому лишилася людиною. Людиною з великим серцем та душею — це те, що для багатьох із нас є недосяжним.

Тож мораль цієї історії проста — якщо вона, звісно, є: не судіть — і не судимі будете.