Сірий металік

“Кожен із нас — лише історія, яку або висміють, або зрозуміють.”

Як щодо історії людини, світ якої в один день став якимось не таким — дивним, інакшим, переосмисленим. Ця історія не призначена для когось. Я виберу її для себе.

Уявіть дівчинку в сучасному суспільстві, у всіх реаліях продвинутого світу. Дівчинку, що росла, наслідуючи всіх, але не мала себе. У світі, де стільки всіляких трендів, де так багато гласності, де всі хочуть бути «як усі», тобто — «крутими». Адже зараз круто — це така зачіска, як у тієї моделі, така сумка, бо її носять усі.

Отож, дівчинка Лія. Та, яка ще з садочка дивилася на інших і хотіла собі таку саму іграшку — тому що «усі хочуть». І ось — сміятися з того, що хтось булить хлопчика в садочку, бо всі сміються.

Підростаючи, прийшло розуміння: я хочу, щоб на мене всі дивилися. А якщо я буду найкрутішою, то на мене дивитимуться всі. Тому наслідувати когось стало моїм завданням.

У нашому класі найкрутішими були бунтарі та «еліта» — вершечок людського Олімпу, нашого маленького суспільства. Я дивилася на них і хотіла бути такою самою. Тоді було модно пропускати уроки, купувати брендові речі — я теж так робила. Хотіла бути «особливою».

Кожен ранок починався з нанесення нового макіяжу за новими трендами. Саме через це я завжди запізнювалася на перші уроки, адже кожна «неідеальність» мого обличчя робила мене, як я думала, «страшною».

Я перестала навчатися, бо списували всі — це було нормою. Перестала мати будь-які справжні захоплення. Єдине, що залишалося — прогулянки з подругами.

Коли стало модно читати книги, типу щоб показати світу, яка ти розвинена (хоч у голові нуль), я теж приносила книжку на урок — щоб усі бачили: я крута, я читаю.

Потім — музика. Чесно, ніколи не цікавилася нею. Мені було цікавіше пліткувати про когось чи дивитися годинами відео на ліжку, писати гидкі коментарі. Але коли це стало модно, і я побачила, що «еліта» нашого класу слухає нові хіти, — я теж почала. Навіть уночі слухала, бо думала, що всі бачать, яка я «крута».

Круті підлітки мали хамити всім, хто не сподобався, сміятися голосно, показувати, як їм весело, удавати богів Олімпу. Всією поведінкою демонструвати зневагу до «не таких класних». А ще — ходити, ніби ти головна людина у світі.

Тихеньких людей у нашому класі було мало. Але саме вони отримували найбільше принижень — адже за їх рахунок інші стверджувалися. Мені було їх шкода. Але я вчиняла так само, як усі: сміялася, коли їх ображали, пліткувала, коли це робили інші, іноді навіть сама починала — бо думала, що мене помітять.

Мені цікаво: невже нам усім настільки не вистачає уваги, що ми так хочемо виділятися, а насправді лише копіюємо один одного?

Я ніколи не мала нічого проти макіяжу чи самовираження. Але чому так багато шаблонності й показовості?

Ось мій черговий «день крутості»: курити вейп у компанії таких самих, а насправді боятися, аби батьки не побачили. Як це по-бунтарськи! Модно було мати велику компанію — тоді ти ніби «король світу», тебе всі знають, ти крутий. «Давай п’ятюню, дружок!»

Та я хотіла написати про інше — про те, що вирвало мене з цієї суцільної ями.

Я навіть не пам’ятаю, як туди потрапила. Це сталося випадково. Я дізналася, що модним стало ходити в різні гуртки — типу, «я доросла, у мене стільки справ, я розвиваюся, подивіться всі на мене». Тож я вибрала перший, який трапився, навіть не читаючи, що це. Пішла — просто посидіти пару хвилин і йти додому дивитися TikTok і Reels.

Зайшла — здивувалася. Маленька кімната, по колу сидять люди й розмовляють. Я нічого не розуміла. Це були такі самі підлітки, як я — років шістнадцяти. Вони запросили мене в коло. Я старалася здаватися неприступною, холодною, вищою за них — тоді я ще наслідувала культ бунтарів.

Але вони поводилися цілком спокійно й доброзичливо. Говорили про свої захоплення, про те, чим займаються. Як я потім зрозуміла, це був клуб активної молоді — люди, які влаштовують творчі вечори, вистави, презентують свої роботи. Загалом — роблять щось неординарне, щоб мати вплив на тих, хто втрачає себе. Таких, як я.

Я сиділа, втупившись у телефон, робила вигляд, що мені байдуже. Але вони говорили так цікаво, що на мить я навіть відірвалася. Я заглибилася в їхні розмови.

Так я почала ходити на ці зустрічі. Переконувала себе, що це лише «для вигляду», але глибоко всередині мені було цікаво. З часом я почала говорити з ними, ділитися власними ідеями. Моя поведінка почала змінюватися.

Мені захотілося стати вільною від трендів і всього «крутого». Це було не одразу, але я знайшла своє оточення. Почала читати ті самі книги, але вже з іншим поглядом. Захотіла вчитися — не на відмінно, а для внутрішнього розвитку.

Я почала розуміти психологію людей, навчилася не бути байдужою до оточення, не бути грубою та черствою. Я не стала ідеальною, просто перестала бути аморальною, як раніше.

Моїм захопленням стало творити, робити щось руками, а не годинами лежати з телефоном, кричати мамі: «Я зайнята, відчепися від мене!»

Я відчула себе іншою — чистішою. Людиною, яка на благодійному вечорі виступить, зібрати на ярмарку кошти ,щоб купити ліки для військових, допоможе, підгодує вуличного котика. Раніше я б цього ніколи не зробила — хіба що якби це було модно.

Мені соромно за себе минулу — за ту Лію, яка була шаблоном, нерозвиненою ні духовно, ні морально.

У класі я стала «сірою». Втратила старе оточення, кинула погані звички. Я стала звичайною — без модних прикрас,а у тому, що мені подобається, без нашумівшого макіяжу, без дизайнерського одягу — просто в тому, у чому зручно.

Мені здається, що я, Лія, виграла це життя. Стала простою людиною, яка хоче боротися за себе, мати власну думку, своє місце у світі.

Я стала тією, ким боялася бути. Але тепер я щаслива.

І хоч я впевнена, що кожен має бути самоусвідомленим у сучасному світі навряд це станеться ,бо для кожного це самоусвідомлення різне і моральні принципи також — і ця історія не стане «прикладом». Та все ж варто пам’ятати: людяність — найвища якість людини.