Королева в тіні

Ця історія про принцесу Люсіль — про принцесу, яка була крихким світом і сильним воїном.

Принцесу Люсіль у 17 років видали заміж за нарцистичного і заможного короля. Власне, всі заможні дами про нього мріяли і його боялися. Король мав неймовірну вроду, славу і чимало багатств. Люсіль боялася шлюбу, а особливо балів, де її вже автоматично вважали власністю, — жорстоких бальних танців, де кожен боровся за свого принца або єдиного короля.

Але король вибрав її — тендітну сімнадцятирічну дівчинку, що була милою, красивою, елегантною, тихою й аристократичною, у той час як вона зовсім не була готова до життя королеви.

Спершу все видавалося казкою, де панує розкіш і гармонія: на людях все було прекрасно. Але справжнє життя Люсіль перетворилося на пекло.

Постійне статеве життя з першого дня і щодня було для неї насиллям — ніччю, яку треба витерпіти. Адже цей чоловік, який був неймовірно жорстким і міг пишатися тільки своїм самолюбством, використовував її як іграшку для своїх розпусних думок. Та це було не найстрашніше. Її справжнім страхом стали вічні побої: регулярні і всюди — у парку на прогулянці, за столом, снідаючи, вечеряючи чи обідаючи, і увечері. Власне, бив він її за будь-які дрібниці чи провини, навіть якщо вона просто дратувала його.

Вона змушена була призвичаїтися до цього життя і стати примарою, щоб її менше помічали. Люсіль важко було назвати королевою — вона більше була схожа на її тінь.

На одному з балів чоловік їй сказав: «Ти поводишся як перелякане оленя. А знаєш, що я роблю з оленями? Я їх відстрілюю. Тож зараз ти станеш або здобиччю, або хижаком». Ці слова налякали її, але десь всередині щось тріснуло. Ай справді — вона така перелякана, загнана, як тваринка в клітці. На неї дивилися багато очей, і всі бачили в ній щось недолуге, щось, що не відповідало її статусу. Тож Люсіль випрямила спину і стала хижаком — принаймні на публіці. Бо в палаці вже був один жорстокий хижак — її чоловік, її король.

І ось Люсіль виповнилося 20. На вигляд вона стала ще прекраснішою. Багато митців не могли описати її вроди, а король щоразу хвалився нею все більше. Трофей, який він здобув, був найпрестижнішим у світі. Його трофей привертав мільйони поглядів — королева, про яку мріяв кожен.

У ці двадцять король повідав, що пора їм народити спадкоємця. Це мав бути хлопчик. Ця новина стала для Люсіль, мов кістка в горлі. Вона не була готова мати дитину і не була впевнена, що тут їй буде безпечно — та ще й не від цієї людини. Але хто питав у цієї пташки в клітці, чого вона хоче?

З кожним днем катування відтепер мали виключно «розмножувальний» характер. Але нічого не виходило. Короля це бісило, і він зривався на Люсіль. Одного дня вона отруїлася, і лікар дав королю марні надії, сказавши, що королеву нудить, бо вона в положенні. Але коли король дізнався правду про те, що дитини немає, першим, кого він покарав, була Люсіль, а вже потім лікар. Він побив її, а потім закрив у кімнаті на два дні, залишивши лише воду.

Але вона була щаслива, що дитини немає. Вона була більш ніж щаслива. Адже ніхто не заслуговує жити з цим тираном.

Минув рік. Король викликав багато лікарів, щоб обстежили Люсіль на її родову спроможність, але всі казали, що з нею все нормально. У пориві гніву він почав кликати шаманів, але й ті не давали результатів. За цей сірий час королева Люсіль геть зблідла й помарніла. Король перестав виставляти її на публіці, мовляв, королева нездужає. А потім він і зовсім збісився і відправив її до батьків у маєток. Адже й бачити її вже було важко: ні краси, ні дитини, ні людини — просто чорна хмара, що готова виплакати всі роки життя між землею і небом.

Та Люсіль була щаслива повернутися додому. Тут її ніхто не діймав. Правда, батьки тепер зневажали її за те, що вона розсердила короля, і сказали молитися, щоб він повернув її. Адже вони осоромляться, якщо він вибере собі іншу жінку. Брати та сестри й поготів стали принижувати її як неповноцінну. І тільки одна людина в цьому маєтку була рада їй — найменший братик, якого вона бавила у свій час. Здається, тільки завдяки йому вона знайшла відновлення всередині, навіть якщо й часткове.

Два місяці вона сиділа у своїй кімнаті на підвіконні й читала книги, потім — у парку й тепер малювала, а в залі грала на фортепіано. За ці два місяці вона повернула собі красу, рум’янець, блискучі очі з лисячим розрізом, персикові від природи губи і кучеряве волосся.

У маєтку зібрали бал. З’їхалися всі вельможі на святкування, а також на пошук потенційних шлюбів. Люсіль не мала виходити з кімнати, щоб не ганьбити сім’ю, але мама змусила її зіграти цього вечора на фортепіано. Адже приїде король, і він має побачити, якою красунею вона стала, і повернути її, як вона сказала. «Чоловіки вони ревниві: як побачить захопливі очі чоловіків на тобі — одразу захоче повернути», — сказала мати. Вона відчула себе тоді ще більшою нездарою, річчю, яку можна повернути.

У той вечір вона вийшла на середину залу до фортепіано з рівною спиною, без усмішки. Адже цього вечора вона грала складену собою мелодію — про біль і печаль, про сльози, яким дай рік, і вони стануть річкою.

Аплодували стоячи. Як і казала мама, погляди були захопливі — всі погляди були на ній. Але саме один вона впізнала — той, що різав крізь простір її шкіру. Король. Він дивився на неї знову як на свою жертву, як на оленя, в якого готовий вистрілити, але ще чогось чекає.

Як і гадалося, він одразу того вечора повернув її назад. По дорозі вони мовчали. Але він сказав при виході лише одне: «На перший раз я тебе пробачаю». Він пробачає її… Це звучало так смішно.

Потім все повернулося на свої орбіти. Король знову відкрив полювання на свою королеву.В один із днів переховування Люсіль відкрила для себе страшну таємницю, а саме: тихо пересуваючись коридорами замку, почула якісь звуки у кімнаті її фрейліни. Вона заглянула в шпарину, які були повсюди, — саме так усі знали, що відбувається в замку, і доповідали королю. Вона тоді побачила свого чоловіка на ліжку з цією білявою, синьоокою придворною дамою. Сказати, що вона засмутилася, — ні.