Жінка ,яку покинули

«Історія на долоні» — так звалась би моя історія, якби вона була у книжках з Радянського Союзу про сімейне щастя, щастя, в якому немає місця любові. Все життя летіло, пролетіло однією миттю, і незчулася, як одружилася.

Для мене одруження з дитинства було чимось очікуваним, тобто не було варіанту, що буде якась кар’єра чи мета. І,як маленька типова принцеса, я мріяла про свого принца, який буде мене любити й оберігати.

Якщо казати про відносини у моїй сім’ї, то я навіть і не знаю, як усе охарактеризувати: в нас був явний патріархат, але ніхто не сварився, не пив, і загалом було добре.

І настав той час, коли я знайшла свого принца, людину, якій була готова прихилити небо. Наші перші кроки, перші дитячі стосунки і зустрічі — це було чимось неймовірним. Здається, вигорання — це те, що зовсім не про нас. Ми любили проводити час у тиші, але разом. Ми любили читати разом, ми любили годувати один одного і, у сумні моменти, купувати одне одному солодощі.

Наше весілля - це була найхвилюючіша мить у моєму житті: руки тремтіли, а сльози самі по собі йшли. Здається, мій коханий у той момент був не менш схвильований, ніж я, — він навіть так мило запинався під час дання обітниці або коли надягав кільце на мою руку.

І ось ми вже вийшли з цього весілля чоловіком і дружиною. Мені аж не вірилося, я мало не танцювала на місці: тепер я молодець, тепер я справжня жінка, тепер мною пишатимуться, тепер я не зостанусь «стара діва», як ще там кажуть — «мілфа».

Здається, з кожним днем ми ще більше горіли бажанням дарувати життя одне одному, цілувати у щічки й приголублювати, коли важко. Я, як істинна домогосподарка, як «нормальна» жінка, готувала їсти, прибирала вдома, щоб мій любий, так би мовити самець, приходячи додому стомлений, добре поїв.

Регулярно стежила за собою, щоб він не втрачав інтерес і не переставав говорити компліменти, бо компліменти з його вуст — це було щось неймовірно солодке для моїх вух.

Та одного дня я дізналася, що я — та, кому зрадили. І знаєте що? Це було так соромно для мене, що я вирішила робити вигляд, що нічого не знаю, як якась дурепа. Я й далі плекала його, як лебідку, крізь сльози, які проливала в подушку.

Я не хотіла, щоб про мене казали: «Ой, який сором! Ви бачите, їй зраджує чоловік, певно, з нею щось не так». І я підкорювалася всьому, що тоді говорили, і думці, яка ходила серед суспільства.

І терпіла я довго: кожен пекельний ранок вставала і думала, чим вона краща за мене. Мені хотілося побачити, у чому її переваги, що я маю з собою зробити таке, щоб стати кращою за неї, щоб він вернувся почуттями і серцем до мене.

В один момент мені почало здаватися, що вже всі про все знають і говорять за спиною. І саме так я почала божеволіти.

Я чекала і горіла. І одного дня він сказав, що йде від мене, бо кохає іншу. Знала, що цей день настане, але так сильно боялася. Він ішов, а я плакала, а потім і геть втратила глузд: почала його благати на колінах, чіплятися за ноги, щоб він не кидав мене. Відчувала себе собакою, яку викинули на дорогу.

Мій світ зламався, точніше доламався, адже він і так був знищений, коли я тільки дізналася про це все.

Мене тоді поглинула сильна апатія. Я зрозуміла, що зовсім не варта нічого в цьому світі, адже не мала нічого, крім цього вже незнайомого мені чоловіка. Ввесь свій час я витрачала на його добробут — отже, нуль інтересів, хобі і самореалізації в цьому житті.

І доки я старалася впоратися з цими емоціями, мені зателефонували батьки й запитали, що я зробила не так, що від мене пішов чоловік. Я мовчала, а потім вирішила розказати все, що відчуваю. А відчувала я так багато, особливо — несправедливості.

Я настільки себе не любила насправді, що шукала і в собі недоліки. Хоча винний не той, кому зрадили, а той, хто зрадив. Я весь свій час боялася, що скажуть люди. І саме зараз мені стало зрозуміло, що ті люди не можуть мені нічого казати, адже вони теж зламані, теж зазомбовані і не вилікувані від радянських стереотипів. Всі ми хворі, якщо на те пішло.

Я зрозуміла, що втратила себе ще в дитинстві, адже росла з відчуттям того, що маю присвятити комусь усе своє життя. І в той час, як мій внутрішній світ казав, що я дракон, а не принцеса, від якого її рятують, я робила з себе маленьку стереотипну принцеску, що любить усе рожеве.

Себе настільки ненавиділа й мала низьку самооцінку, що запевняла: все нормально, так і має бути, все йде по плану, і я щаслива. Хоча щасливою я, можливо, і була, але не в тій мірі, яку собі нав’язувала.

Батьки вислухали мене й нічого не сказали. Певно, в них теж щось тріснуло всередині, бо їхня завжди «ідеальна» дівчинка стала ненормальною. На деякий час вони відсторонилися від мене, щоб прийняти все сказане.

І я вирішила врятувати себе: написати кроки і план до порятунку. Так, першим коротким був психолог, у якого я навчилася себе любити й приймати. Крок другий — я почала шукати себе в цім житті і, як з’ясувалося, я так багато упускала. І крок третій — відпустити ситуацію. Адже тільки на третьому кроці я змогла відпустити той біль, що спричинив мені мій коханий.

Я написала йому, що пробачила. Хоча, напевно, цьому чоловікові абсолютно байдуже, але так я відчула полегшення, яке, як камінь, весь час було на мені.

Єдине, що поки що не можу собі дозволити, — це розкіш бути коханою. Не готова відчувати це знову: страх бути тією, ким була , страшніший, ніж варіант стати щасливою повністю. Але я думаю, всьому свій час. І я скажу так: час таки лікує, просто кожному його потрібно або більше, або менше — це вже залежить від тих почуттів і емоцій, які ти пожертвувала/пожертвував .

Отже, це історія жінки, яку кинули, або жінки, яка не відчуває себе покинутою.