Жити всупереч

Ще не народилася, а вже стала цілим світом для батьків. Вони мріяли мати донечку — гарну, розумну, кмітливу, з характером. Коли мама завагітніла мною, то вони вже мали ім’я для мене, і це так зворушує. Але сьогодні це ім’я стало для них тягарем… чи це лише мені так здається?

В один із днів вони дізналися діагноз: їхня перша і сама бажана дитина, їхня донька, хвора. У неї — вроджений порок серця. Це було як падіння з неба. Я впевнена, що мама плакала по ночах, а тато її втішав. Тим не менш, вони ніколи не відмовлялися від мене й завжди були поруч, хоч як би важко не було. А було дуже важко.

Ще з дитинства я відчувала цю різницю між мною та іншими. Я не могла грати в квача, я не могла нічого, бо навіть маленькі кроки штурмували моє серце. Сміятися надто багато теж не слід — темніло в очах. Одним словом, батьки стежили, щоб я завжди була у спокої. Та, власне, ще з дитинства я мала добрий інстинкт виживання, тож могла подбати про себе сама.

Якщо в фільмах чи книжках усе описується романтично, то я скажу: це зовсім не так. Я тільки те й робила, що лежала на ліжку та щось писала в щоденник. Фрази були щось на кшталт: «Любий щоденнику, сьогодні я почувалася добре, і здається, в мене є бажання щось подивитися». Я була тим самим диванним експертом, який постійно критикував фільми, хоча сама була не в кращій ситуації. А ще мене бісили сценарії, де головна героїня хворіє, але не показують, що вона переживає, а лише зосереджені на тому, яка вона сильна. Але хто знає, що твориться в неї всередині?

Згодом у мене з’явилася сестричка, якій я неймовірно сильно рада. Адже коли прийшла вона, мої батьки стали частіше посміхатися. Здається, вони чекали все життя на неї. І я чекала на неї. Тепер я була вільна обрати своє життя сама. У лікарню я теж стала ходити сама, у школі за мною не наглядали, як шпигуни, і вдома я могла сидіти цілими днями у своїй кімнаті, що нагадувала комірчину.

Закритий спосіб життя — це було тоді моє все: нуль друзів, нуль історій кохання, нуль переваг і прагнення кимось бути. Напевно, вже тоді я розраховувала весь час бути на шиї у батьків.

Але я виросла, подорослішала і вирішила йти своїм шляхом. Мені було важко сказати, що я покидаю дім, щоб піти далі вчитися й здобувати професію. У той день вони дуже занервували, навіть сестра почала плакати. Я навіть і не підозрювала, що настільки цінна для них. Але їм довелося змиритися — рано чи пізно це мало таки статися. Їхня донечка стала дорослою.

Я знайшла себе у сфері письма. Я настільки любила писати будь-що — вірші, оповідання, — що навіть не помітила, як це стало справою мого життя. Я настільки захопилася цим, що просто забула про свою хворобу. Я стала жити. Вперше в житті я стала дійсно жити.

Отримавши диплом журналіста, одразу кинулася до всього, що тільки могла. Писала в основному про щось соціальне, хотіла бути героєм, який врятує світ від зла, хоча сама себе врятувати не могла. В мене було бажання врятувати мільйони життів. Я їздила у притулки, прожила день медика, пожежника, день активіста — ким тільки не була, щоб написати про всі тонкощі цієї справи. Ви навіть не уявляєте, скільки було провокаційних статей, які я написала і за які мене хотіли виперти з роботи. Але в ці моменти я відчувала себе справжньою людиною, яка може все.

Батьки так пишалися мною. Одного дня сказали, що вони пишаються тим, ким я виросла, — своєю першою донечкою. Це зізнання було для мене найдорожчим у світі.

В один із днів, коли я знову грала роль якоїсь іншої людини, зрозуміла, що серце зраджує мене. Отямилася в лікарні, і мені сказали: якби ніхто тоді не допоміг, я б уже не повернулася. Ці слова були ударом у серце як для мене, так і для батьків. Але я настільки хотіла здаватися сильною, що просто жартувала, хоча почувалася дійсно кепсько.

Мені стало відомо, що мене врятував якийсь хлопець. І мені так кортіло дізнатися, хто це. Подумки я вже його полюбила. Мене виписали й сказали, щоб я перестала бути тим, ким була. Тепер, за їхніми словами, я мала стати амебою без почуттів. Але я вже була амебою все своє життя. Тож тепер я хочу бути кимось. Тому я й далі продовжувала своє активне життя, брешучи батькам.

Того, хто врятував мене тоді, я так і не знайшла. Можливо, просто ще зарано. Не знаю. Моє самопочуття погіршується, навіть якщо я стала більше про себе дбати. З кожним днем стає все важче робити те, що тоді було під силу. Все частіше лікарня стає моїм домом. Але це накраще, насправді, бо там я про себе добре дбаю.

Загалом, любий щоденнику, сьогодні ще один день боротьби. І я впевнена, що зможу боротися ще довго. Бо я сильна. Я — неймовірно сильна людина.

*про невидимі бої, про тих, хто змушений рости швидше, ніж дозволяє світ*