Крила на дотик

Десять клятих років я нічого не бачу: ні сонця, ні кольорів — я нічого не бачу, крім вічної темряви. І я — піаніст. Це так сумно насправді — незрячий піаніст. Та грати я почав раніше, ніж втратив дар бачити. Знаєте, коли воно є, то не цінується, а коли немає — сприймається як щось нереальне. Коли я втратив свій зір через кляту радіацію, здається, втратив і себе. Той факт, що це все, що життя, як я думав, закінчилося, гриз мою душу, як кріт прогризає дерево.

Вночі лежав і марив, і говорив, і плакав, і сумував. Мені настільки стало шкода в той момент себе, що на певний час апатія стала моїм світом і моїм зором. Ви думаєте, як я вибрався із того стану? Та ніяк — мені вдалося лише похоронити колишнього мене і стати зовсім іншою людиною. Людиною, яка не бачить усього красивого, але також не бачить і обмежень, горизонтів і страху — лише темряву.

Деякий час намагався боротися з тим фактом, що це назавжди. Стільки всього перепробував, всюди бував — і результат один і той самий: в тебе нуль шансів. І здається, саме ця фраза й спалила старого мене.

В один із моїх диванних, темних днів до мене подзвонив друг і запропонував грати в його кафе. А я, чорт забирай, кажу йому: «Чуваче, але я ж не бачу!» Він каже: «Ну той що, хіба ти не вивчив ті клавіші краще, ніж свої пальці? А пам'ятаєш, як ти нам якогось там Шопена наосліп грав, хизувався? Ну так, зберися і зіграй знову, брате — ти станеш зіркою!»

І знаєте що: я такий отак — чому я про це не думав? Я ж дійсно піано-геній, і, як би це божевільно не було, я погодився і виграв джекпот. Кожен день — тяжкої праці, кожен день — болючіший за інший. І ось я вже стою на сцені в його кафе: не бачу, чи людей багато, але чую, що вони все-таки є.

Невимовна тиша роздирає зал, коли мій друг оголошує мене. І знаєте що? Він не сказав їм, що я незрячий — певно, щоб ситуація не була незручною чи навіть щоб не принизити мене як чоловіка. Але, чорт забирай, я незрячий — я хочу, щоб вони знали, що незрячий грає зараз. Тож, якщо не подобається мої фальші — хай одразу забираються.

І я вирішив сказати це сам. Всі охнули й ахнули, почали перешіптуватися — це збило з пантелику, проте не відняло мого бажання здивувати їх. І в той день я не допустив жодної фальші. І в той день я знову знайшов свої крила. Відвідувачів ставало більше, і популярності теж. Але найбільше моє щастя — це було знайти справжню любов, яка і в радості, і вгорі, і завжди поруч.

І є така мила штука: вона думає, що я не знаю, але я лише роблю вигляд, що не знаю. Вона щоранку цілює мої очі . Погоджуюсь звучить дивно, але мені здається, що таким чином вона показує свою легкість до всієї ситуації.Якось жартувала, що є й багато переваг; сказала, що якби я зміг бачити, то такий красень ніколи б не обрав її, адже вона не така красива як інші. Але ж я знаю, що вона дуже гарна, і я знаю, що вона — чудова людина, заради якої я готовий сто разів осліпнути.

Мені вже багатенько так років; в мене загострився слух, і здається, що я — піаніст, який бачить лише пальцями. І здається, я маю стільки сенсів жити, що й самих пальців не вистачить.

Хочу лише сказати собі, колишньому, який помер: «Чувак, ти класний; шкода, що тебе немає, але я стану гідною заміною, обіцяю — ти будеш пишатися новим мною». От така то історія незрячого піаніста.