Розділ шостий

Раніше мені було досить просто помістити газети на їх місце, аби всі бажаючі зранку побачили, що ж там написала пліткарка Торенвес, але не зуміли спіймати саму пліткарку. Проте, здається, з цим маскуванням зараз почались серйозні проблеми. Бо прокинутись раніше за інших, прогулятись до своєї магічної скриньки, що телепортувала газети, куди мені треба, і спокійно рушати на навчання я не могла.

Адже тепер щоранку у мене під дверима стирчав Тобіас де Р’єн.

Мамі я його так і не представила, проте вона бачила його з вікна і вже запитувала, хто це такий. Довелось сказати, що друг.

Вона зраділа. Мама знала, що я не надто комфортно почуваю себе у академії та не найкращим чином ладнаю з багатьма людьми там, тож наявність у мене симпатичного друга чоловічої статі явно маму надихала. Це давало їй можливість вважати, що я нарешті достатньо соціалізувалась і більше не відчуваю себе зайвою у магічному світі.

Цікаво, як би вона зреагувала, якби почула, що це той самий Тобіас де Р’єн, демон , ректорський син? Напевне, не зраділа б.

Мама неодноразово попереджала мене, що з демонами краще не зустрічатись. Взагалі, а не тільки як хлопець і дівчина. Тож я вирішила деталей їй не повідомляти.

Напевне, дарма. Бо вона б не трусила мене так за плече, намагаючись розбудити!

– Люба, – м’який голос матері прозвучав у мене просто над вухом, – прокидайся. Щось ти сьогодні заспала… Там тебе вже чекає твій хлопчик.

Я протяжно застогнала і змусила себе відкрити очі.

– Давно чекає? – поцікавилась похмуро я.

– Та вже хвилин з десять. У вас скоро пари. А ти ще не прокинулась, навіть не поснідала… Я зробила тобі бутерброди, щоб можна було перекусити по дорозі.

– Та я не… – погляд впав на настінний зачарований годинник. – Святі стихії! Вже йду, мам!

 Я вихором вилетіла з ліжка. Хотілось би сказати, що сон мов рукою зняло, але це було зовсім не так. Я засинала буквально на ходу. А все через де Р’єна!

Точніше, через пліткарку Торенвес. Адже вчора я до середини ночі друкувала та копіювала останню статтю, збирала газети, а потім на світанку тихенько збігала до обраної цього разу скриньки – я їх кожного разу змінювала, аби не вирахували, – і, ввівши потрібні координати через силовий нейтралізатор, направила випуск «пліткарки» до академії Торенвес.

А потім прийшла додому і поспала від сили години три.

Зиркнувши на своє відображення у дзеркалі, я з сумом зрозуміла, що такі нічні подвиги перетворюють мене з сірої мишки на мишку синю.

З такими синцями під очима, що туди вже не тільки мишей, а й котів можна поскладати.

Та вибору не було. Хочеш навчатись в академії Торенвес та отримувати стипендію, як одна з кращих студенток – працюй. Хочеш мати власну газету – працюй і переховуйся.

Хочеш отримати більше вільного часу – відправ Тобіаса де Р’єна куди подалі і більше не май з ним нічого спільного.

Я швидко натягнула свою сукню. Доки зав’язувала всі ті нескінченні шнурочки та застібала гачки, подумки проклинала традиції жіночого вбрання.

Можливо, мені варто поцікавитись у Тобіаса, де купити те вбрання, яке він мені так старанно начаклував на вечірку. Якщо звикнути до відвертих поглядів, то це навіть зручно!

Маю ж я для чогось хлопця, хай відганяє подалі нахаб, які на мене витріщатимуться.

Цього разу я вдяглась ще непримітніше, ніж зазвичай, натягнула на себе сіру, фактично мишачу сукню. Настрій був приблизно таким самим, як і вбрання. Я втомилась, і це відчувалось фактично в кожному кроці. Мені б трохи більше часу відпочити…

Але хто його дасть?

Точно не Тобіас, бо коли я вискочила на вулицю, то він нетерпляче топтався біля дверей нашого будинку і роззирався.

– О, нарешті, – посміхнувся Тоб, вітаючи мене. – А твоя мама обіцяла смачні бутерброди… Ти що, з’їла їх сама?

– Я їх не взяла, – буркнула я роздратовано. – Обійдешся без бутербродів, Тобіасе. Нащо ти знову прийшов до мене додому?

– Аби разом піти на заняття.

– Тобе! Для того, щоб прийти сюди, тобі треба робити велетенський гак. Без мене ти міг би прибути до академії за десять хвилин бадьорим кроком!

– Не хочу, – знизав плечима Тобіас. – А тобі аби лише зі мною сперечатись.

Я сердито схрестила руки на грудях.

– Тобіасе де Р’єне, ти нестерпний, – заявила я.

– І ти за це мене кохаєш.

– Анітрохи не кохаю!

– Пліткарка Торенвес ніколи не бреше, – підморгнув мені Тоб, знов нагадуючи про ту кляту статтю. – І ти відповідала на мої поцілунки.

Згадка про обійми на даху, коли я розвісила вуха, мов романтична дурепа, змусили мене здригнутись.

– Можеш про це навіть не казати, – сердито відповіла я, – бо це не мало нічого спільного з моєю закоханістю, Тобіасе. Я просто грала свою роль. А пліткарка навіть якщо не бреше, то… То не брехала в той конкретний момент. А ось ми з тобою познайомились ближче, і я вже геть не настільки зачарована тобою, як раніше, от!