Розділ другий

Я ніколи не розуміла показовості стосунків. Звісно, в академії Торенвес було чимало парочок. З кожним роком відсоток дівчат серед магів все зростав. Крім того, леді Аліса Мерріт – Тобіасова тітка, куди ж без Тобіасових родичів, правда? – зараз очолювала раду магів в комітеті з питань вищої освіти та дуже вболівала за рівноправ’я в освітньому процесі. Наш молодий король явно з задоволенням сприяв цьому, бо, на відміну від свого вже покійного батька, мав не надто консервативні погляди…

Суспільство більше не стежило за кожною жінкою так, мов би вона за замовчуванням в чомусь винна. Тож дівчата та хлопці в академії трохи менше думали про соціальні умовності і трохи більше – про кохання. Регулярно доводилось спостерігати за тим, як парочки блукали коридорами, тримаючись за руки, і не могли відліпитись одне від одного навіть на заняттях. Мені то здавалось дуже смішним. Нащо, питається, настільки активно підкреслювати, що ви разом?.. Невже комусь може справді хотітись тримати іншого за руку кілька годин?

Звісно, вголос я, сіра миша Дана Ламберт, про це не говорила, бо з мене б лише посміялись, що я просто хлопця не маю, тож нічого в цьому не розумію.

Зате парочки могла висміювати пліткарка Торенвес. Відкрито писала про них все, що думає. Я пишалась тим, що, навіть закохавшись в Тобіаса де Р’єна, не втратила голову зовсім, а могла залишатись при здоровому глузді. Ну, принаймні, я так думала.

Всі ілюзії про власну стійкість рухнули, коли я опинилась з ним за однією партою. Тобіас нахабно відкинувся назад на спинку стільця, який займав, і обійняв мене однією рукою за плечі. Іншою він тримав олівець і щось ліниво занотовував на листі паперу. Я ж відчайдушно намагалась зосередитись на лекції і не звертати увагу на те, як де Р’єн нахабно погладжує мене по спині.

Тема сьогодні була цікава. Та ми сіли далі, аніж я звикла, тож половину формул я бачила тільки як білі плямки на чорному фоні дошки. Чому не наполягла на тому, щоб хай разом, але сісти принаймні ближче до викладача!

– Тобе, – зашипіла я.

– М? – ліниво озвався демон.

– Що там написано? Я не дуже добре бачу.

– Чому ти не носиш окуляри? – вигнув брови він.

– Щоб ти спитав, – буркнула я собі під ніс. – Мені зазвичай не треба! Бо я сиджу там, звідки мені все видно, а не в самому кінці аудиторії, куди мене поволік нахабний демон!

Тобіас подався вперед. Він подивився на дошку, тоді накрив мою праву руку своєю, направляючи моє перо, і допоміг вивести кілька потрібних формул. Навіть так в нього виходило каліграфічніше, аніж у мене без сторонньої допомоги, і я ледь змогла подолати бажання штурхнути його ліктем в бік. Чому в нього все виходить настільки добре?

Гаряче дихання демона обпекло мені шию. Тобіас зсунувся так, що я майже впала в його обійми. Не знаю, як це виглядало збоку, але зблизька було, як на мене, занадто інтимно. Та й по тілу побігли мурахи, слідом за ними прокотилась хвиля жару. Мені раптом захотілось опинитись десь подалі від викладача та однокурсників, просто лишитись один на один з Тобом і…

І у нас фіктивні стосунки.

Розмріялась, ідіотка.

– А я й не знав, – зашепотів тим часом нахаба мені на вухо, опаляючи своїм гарячим диханням, – що ти настільки гостра на язик. Ти як це приховувала від усіх, Дано? І навіщо?

Тому що це демони і ректорські сини, особливо коли дві категорії сходяться в одній особі, можуть собі дозволити публічно відпускати гострі коментарі. А донька нещасної вдови-кухарки повинна вміти вчасно закрити рот і кивнути, визнаючи вищість чергового ідіота, який вирішив самоствердитись за її рахунок.

Мені пощастило – проявився магічний дар. Жінка ти чи чоловік, та коли маєш силу, ті, хто нею не володіють, автоматично опиняються на один щабель нижче. Не обов’язково соціально. Проте треба постаратись, аби нашкодити магові, та й заробити гроші, коли можеш розпоряджатись магічною силою, значно легше.

– Я хочу послухати лекцію, Тобіасе, – озвалась я. – Не заважай, будь ласка. У мене нема батька-ректора, який може потім допомогти з навчанням.

Де Р’єн гмикнув.

– Я навчаюсь сам.

Він міцніше стиснув пальці довкола моєї долоні і пришвидшився, допомагаючи пером виводити потрібні формули. Я ж розслабила руку, майже не дивлячись на листок, і спробувала зосередитись на словах викладача. Професор Грей був не найкращим практиком, проте теорію магічних потоків завжди розповідав просто чудово, тож я раділа, що він нам дістався.

– Так, сам, – стиха відповіла я Тобіасові, коли Грей знов взявся малювати нові знаки на дошці, які я не могла роздивитися. – Проте ти собі не уявляєш, який додатковий шар захисту з’являється у ректорського сина.

– Я ніколи не козиряв своїм батьком.

– Тебе й так усі знають!

Тобіас спохмурнів. Мені здалось, що навіть образився, і я подумала, що треба буде вибачитись – зрештою, він же не винен в тому, що має таких хороших і при цьому багатих батьків при посаді, правда? Ми не обираємо, в якій сім’ї народжуватись. Тож я відчула себе винною…

А потім, дочекавшись, як я зосереджусь на лекції, Тобіас раптом нахилився і швидко, але досить відчутно поцілував мене в шию.

Я ледь не підскочила на місці. Коліна боляче вдарились об парту, і я зашипіла від болю. На нас озирнулось, певне, пів аудиторії. Щоки у мене тепер просто палали, але подітись було нікуди. Я продемонструвала слабку усмішку викладачеві, що теж зиркнув на нас с Тобіасом, ще й відверто невдоволено, а тоді ледь не сповзла під стіл.