Торкаюся до тебе рукою і завмираю. Ти таки реальний, не мара, не сон, не моя хвора галюцинація. Чомусь ніяково. Отак і стою з протягнутою лівицею, яка кінчиками пальців відчуває тепло чужого ліктя. А чи, власне, можна його назвати саме “чужим”?
Не дивися так осудливо! Не скидуй бровами і не хмур чоло. Будь ласка.
Довкола пахне трояндами. Ніколи не любила їх, але зараз вони якраз - допоможуть зберегти цей момент у пам’яті, притрусивши спогади п’янким ароматом.
Спокій і моє шаленіюче серце все ж сплітаються в несамовитому і гармонійному танці, який болісно перериває холод твого погляду. Чому у шипшиновому саду найколючіші саме очі?
Сполохано забираю руку і стискаю долоню в кулак, намагаючись всотати те відчуття мимобіжного дотику.
- Перепрошую, у вас випало, - на одному диханні, напівшепотом говорю і протягую затертий гаманець.
- Дякую, - беземоційний кивок.
Киваю, ніби у чомусь провинилася. Чекаю, опустивши розгублений погляд додолу, поки забереш свою річ. Але нічого не відбувається. Повільно підіймаю голову і розумію, що досі скована пронизливістю твоїх очей.
- Я його тільки підняла, - говорю перше, що спало на думку. - І нічого не забирала, чесно, - підношу руку з гаманцем на кілька сантиметрів вище.
Ти на секунду заплющуєш очі, уста мимоволі всміхаються.
- Вірю, - відповідаєш із легкою смішинкою в голосі. - Думаю, ми могли би витратити те, що в ньому, разом.
- Що? - розгублено перепитую.
Сонце визирає з-за хмари і пробігається променями по нашим обличчям. Вітер грайливо лоскоче ноги і цілує в оголену шию.
- Яке ви любите морозиво? - ти протягуєш долоню і замість того, щоб просто забрати гаманець, накриваєш своєю рукою мою.
Мої щоки рожевіють сильніше, ніж пелюстки довкола нас. Я сама наче от-от перетворюся в бутон, готовий розцвісти лише для однієї людини. Лише раз і до самого кінця.
- Тож яке? - твої очі зливаються зі сонячними променями і починають повнитися теплотою, куди приємнішою за всі червневі вечори, разом узяті.
Я вже не маю влади над собою і, посміхаючись, притишено кажу:
- Пломбір.
24.04.2019