Викриття

РОЗДІЛ 11

Викриття

Осінь прийшла на Донеччину непомітно.

Спочатку пожовтіло листя на яблунях. Потім груші вкрилися багрянцем. Вишні й сливи стояли голі, скинувши останні плоди, які Маа-Лінн дбайливо зібрала й розклала на дерев'яних полицях у шахті — сушитися на зиму. Вона сказала, що це перший урожай. Перший справжній урожай Аідян на Землі. І він має бути збережений.

Ранки ставали холоднішими. Над териконами щоранку стелився густий туман — білий, непроглядний, схожий на молоко. Він огортав руїни Вільшан, сад, шахту, ховаючи все від чужих очей. Аідяни любили цей туман. Він нагадував їм ранки на Аіді, коли над сріблястими ріками піднімалася пара й усе навколо ставало м'яким, розмитим, майже нереальним.

Ксі-Роанн стояв біля входу в шахту, дивився на туман і думав про те, що ця осінь — перша справжня осінь у його житті. На Аіді не було пір року — тільки вічне червоне літо під світлом Проксіми. А тут усе змінювалося. Листя жовтіло й опадало. Повітря ставало прозорим і холодним. Птахи відлітали на південь. Усе було в русі, усе було живим.

Він дихав повільно, глибоко, вбираючи запахи — вологої землі, прілого листя, диму з пічки, яку Мовчун розпалив у старій хаті. Він навчився розрізняти ці запахи. Вони подобалися йому. Вони були справжніми.

Злата підійшла нечутно — вона навчилася ходити майже так само тихо, як Аідяни. Стала поруч, узяла його за руку. Її пальці були холодними.

— Ви знову не спите, — сказала вона.

— Не можу. Відчуття... тривожне. Ніби щось насувається.

Вона подивилася на нього. Його обличчя — темне, гладке, з великими бурштиновими очима — було напруженим. Вертикальні зіниці звузилися, реагуючи на тьмяне ранкове світло.

— Що саме? — спитала вона.

— Не знаю. Але я відчуваю. Ми, Аідяни, втратили багато емоцій за три тисячі років, але дещо зберегли. Інтуїцію. Передчуття. І зараз воно кричить мені: щось іде. Щось погане.

Вона стиснула його руку.

— Тоді ми будемо готові.

Він кивнув, але тривога не зникала.

Передчуття не обмануло.

Через три дні, коли туман був особливо густим, Мовчун помітив рух на під'їзді до Вільшан. Він чергував на спостережному пункті, обладнаному на старому териконі, і першим побачив їх — три вантажівки з особовим складом, що рухалися повільно, без світла, ховаючись у тумані.

— Гості, — коротко сказав він у рацію. — З півночі. Три машини. Приблизно тридцять осіб. Повне озброєння.

У шахті одразу почалася метушня. Аідяни, які ніколи не воювали, не панікували — вони просто не вміли цього. Але вони вміли організовуватися. Ірі-Таан зібрала всіх у центральній залі, розподілила обов'язки. Ті, хто не міг битися, мали сховатися в найглибших штреках. Тар-Венн готував генератори «Колиски» — якщо почнеться бій, вони могли захистити шахту, створивши поле, в якому зброя не працюватиме.

Ксі-Роанн, Злата, Мовчун і Тінь зайняли позиції біля входу. Вони були готові до бою, хоча сподівалися, що до цього не дійде.

— Хто це? — спитала Тінь, вдивляючись у туман.

— Не знаю, — відповіла Злата. — Але вони не схожі на регулярні війська. Рухаються надто впевнено для випадкових мародерів. І надто тихо для звичайної армії.

— Спецпризначення, — сказав Мовчун. — Еліта. Ті, кого послали, коли зрозуміли, що тут щось не так.

Вантажівки зупинилися за триста метрів від шахти. З них висипали бійці — у повному спорядженні, з приладами нічного бачення, зі зброєю на виготовку. Вони розсипалися в ланцюг і почали повільно наближатися до входу.

— Їх більше, ніж я думав, — прошепотіла Тінь. — Сорок, не менше.

— Чекаємо, — сказала Злата. — Можливо, вони пройдуть повз.

Але вони не пройшли.

Командир групи — високий чоловік із сивими скронями, яких було видно навіть під шоломом, — зупинився за п'ятдесят метрів від входу й підняв руку. Його бійці завмерли.

— Виходьте! — крикнув він. Голос був хрипким, але впевненим. — Ми знаємо, що ви тут. Виходьте з піднятими руками, і ми збережемо вам життя.

У відповідь — тиша.

— У вас одна хвилина! — продовжив він. — Потім починаємо штурм.

Злата подивилася на Ксі-Роанна.

— Я піду, — сказала вона.

— Ні. Це надто небезпечно.

— Я — людина. Я — український офіцер. Я можу спробувати домовитися. Ви — ні. Якщо вони побачать вас, усе закінчиться.

Він хотів заперечити, але вона вже підвелася й вийшла з укриття.

— Я тут! — крикнула вона, піднімаючи руки. — Я без зброї. Я хочу говорити.

Командир подивився на неї крізь прилад нічного бачення. Потім зняв його, щоб бачити на власні очі. Його обличчя — обвітрене, зморшкувате, з глибокими складками біля рота — виражало подив.

— Хто ви? — спитав він.

— Майор Злата Шевчук. Збройні сили України. А ви?