Перелом

РОЗДІЛ 10

Перелом

Союз із майором Володимиром Кравцовим змінив усе.

Перші дні після зустрічі на фермі минули в напруженому очікуванні. Злата не знала, чи дотримає він слова. Чи не виявиться їхня розмова пасткою, чи не приведе він за собою цілий батальйон, щоб знищити базу. Вона майже не спала, щодня перевіряла дані розвідки, вдивлялася в супутникові знімки, шукаючи ознаки підготовки до атаки.

Але Кравцов дотримав слова.

На третій день після зустрічі Мовчун, який чергував біля входу в шахту, помітив дивний предмет біля старої криниці у Вільшанах. Невеликий пакунок, загорнутий у водонепроникну тканину, притиснутий каменем. Усередині була флешка з зашифрованими даними й коротка записка, написана від руки: «Це те, що я обіцяв. Сподіваюся, ви знайдете цьому застосування. К.»

На флешці були координати складів боєприпасів, паливних баз, командних пунктів — усе, що Кравцов зміг зібрати, не викликаючи підозр. А також імена. Список офіцерів, які, за його словами, «втомилися від війни більше, ніж показують». Тих, кого можна було спробувати перетягнути на свій бік.

Злата дивилася на цей список, і в її грудях змішувалися суперечливі почуття. Вдячність — за ризик, на який пішов Кравцов. Недовіра — бо він усе ще був ворогом. І дивна, несподівана повага — до людини, яка знайшла в собі мужність визнати, що війна не має сенсу.

Вона передала дані Вересу. Той вивчав їх дві години, звіряючи з наявною інформацією, перевіряючи через незалежні джерела. Потім підвів голову й подивився на Злату.

— Усе підтверджується. Це найцінніша розвідувальна інформація за останні півроку. Якщо вона справжня — а вона, схоже, справжня — ми можемо спланувати серію операцій, які паралізують постачання противника на цілому напрямку.

— І що тепер? — спитала Злата.

— Тепер ми діємо. Але обережно. Кравцов — цінне джерело. Ми не можемо ризикувати ним. Усі операції мають виглядати як випадковість або результат роботи інших джерел. Його ім'я не повинно спливти.

Він подивився на Ксі-Роанна, який сидів поруч.

— Ваші люди готові до серії операцій?

— Готові. Тар-Венн модернізував дрони. Тепер вони можуть нести більше генераторів і діяти на більшій відстані. Ми можемо одночасно вивести з ладу до п'яти об'єктів.

— Добре. Тоді починаємо планування.

Планування зайняло тиждень. Це був найдетальніший план за всю історію таємного союзу. Верес, Мельник, Заруба, Ксі-Роанн, Злата й Тар-Венн працювали щодня до пізньої ночі, схилившись над картами й голограмами.

Цілі обирали ретельно. Не найбільші склади — ті, що були критичними для постачання, але не настільки, щоб їхнє виведення з ладу викликало паніку. П'ять об'єктів у різних секторах фронту, щоб створити враження, ніби діє не одна група, а щонайменше три. Кожна операція мала бути проведена в різний час, із різними інтервалами, щоб не простежувалася система.

Тар-Венн представив нові дрони — менші, тихіші, з удосконаленою системою маскування. Вони могли зависати над ціллю годинами, чекаючи оптимального моменту для активації «Колиски». Генератори поля теж модернізували — тепер вони створювали не постійне, а імпульсне поле, яке діяло тільки в момент активації, але з тим самим незворотним ефектом. Це зменшувало енергоспоживання й ризик виявлення.

— Коли ми можемо почати? — спитав Верес.

— За три дні, — відповів Ксі-Роанн. — Потрібен час, щоб доставити дрони на позиції й налаштувати їх. Але після цього — ми готові.

— Добре. Чекаємо.

Три дні минали в напруженому очікуванні.

Злата майже не залишала командного центру. Вона сиділа перед моніторами, відстежуючи пересування ворожих військ, погоду, будь-які зміни, які могли вплинути на операцію. Ксі-Роанн був поруч — мовчазний, зосереджений, із великими бурштиновими очима, спрямованими на голографічну карту.

Вони майже не розмовляли. Слова були зайвими. Вони просто були разом, і цього вистачало.

На третій день, за кілька годин до початку операції, вони вийшли в сад. Ніч була тихою, безвітряною. Місяць — тонкий серп — висів низько над обрієм, заливаючи все тьмяним сріблястим світлом. Дерева стояли нерухомо, їхнє листя ледь чутно шелестіло. Груша, яку вони посадили разом, уже дала перші плоди — дрібні, тверді, але справжні. Вони висіли на гілках, як маленькі обіцянки майбутнього.

— Ви боїтеся? — спитала Злата.

— Так, — чесно відповів Ксі-Роанн. — Кожна операція — це ризик. Не тільки для нас — для всіх. Якщо нас викриють, усе закінчиться. Міст, який ми будуємо, зруйнується.

— Але ви все одно йдете.

— Бо інакше не можна. Страх — це не привід зупинятися. Це привід бути обережнішим. Уважнішим. Але не зупинятися.

Вона взяла його за руку. Його пальці були теплими, гладкими, з ледь помітним візерунком, схожим на річні кільця.

— Я теж боюся, — сказала вона. — Але поруч із вами страх стає... меншим. Не зникає, але стає терпимим. Ви — мій якір, Ксі-Роанне. Без вас я б давно зламалася.