Помста

РОЗДІЛ 9

Помста

Три дні після загибелі Андрія, Дмитра й Олега Злата майже не розмовляла. Вона виконувала свої обов'язки — перевіряла дані розвідки, координувала дії з Вересом, супроводжувала Ксі-Роанна на зустрічі, — але робила це механічно, без емоцій, ніби робот. Її сірі очі стали ще більш тьмяними, ніж зазвичай, а під ними залягли глибокі тіні. Вона майже не їла, майже не спала. Тільки сиділа ночами біля входу в шахту, дивилася на зорі й мовчала.

Ксі-Роанн був поруч. Він не намагався розговорити її, не ставив запитань, не пропонував допомогу. Він просто був. Сидів поруч, мовчав разом із нею, тримав за руку, коли вона дозволяла. Він розумів, що таке втрата. Він втратив свій світ. Він втратив тих, хто не долетів. Він знав, що іноді найкраща допомога — це просто присутність.

Але на четвертий день вона заговорила.

Вони сиділи в саду, під їхньою грушею. Дерево вже дало перші плоди — дрібні, тверді, але справжні. Злата дивилася на них, і в її очах уперше за ці дні з'явилося щось, крім порожнечі. Гнів.

— Я хочу помсти, — сказала вона. Голос був тихим, але твердим. — Я хочу, щоб вони заплатили. За Андрія. За Дмитра. За Олега. За всіх.

Ксі-Роанн подивився на неї. Її обличчя — бліде, схудле, з темними колами під очима — було напруженим. Вона стискала кулаки так, що кісточки пальців побіліли.

— Що ви хочете зробити? — спитав він.

— Я хочу знайти тих, хто вбив їх. Конкретних людей. Підрозділ, який напав на нас. Я хочу, щоб вони відповіли за це. Не просто вивести з ладу їхню зброю — це надто м'яко. Я хочу, щоб вони відчули те саме, що відчуваю я. Біль. Втрату. Порожнечу.

Він довго мовчав. Його великі бурштинові очі з вертикальними зіницями дивилися на неї, і в них було щось, чого вона не могла розпізнати.

— Ви розумієте, що це суперечить усьому, заради чого ми тут? — спитав він нарешті. — Ми прийшли, щоб зупинити війну. Щоб припинити вбивства. А ви хочете вбивати.

— Так. — Вона не відвела погляду. — Я хочу вбити їх. Не всіх. Тільки тих, хто вбив моїх людей. Це справедливо.

— Справедливість і помста — різні речі. Справедливість — це коли винний відповідає перед законом. Помста — це коли ви берете закон у свої руки. Це робить вас такою самою, як вони.

— Мені байдуже. — Її голос затремтів. — Я втомилася бути хорошою. Я втомилася пробачати. Я хочу, щоб вони померли. Я хочу бачити їхні обличчя, коли вони зрозуміють, що це кінець.

Він узяв її за руку. Вона спробувала вирватися, але він тримав міцно.

— Я розумію вас, — сказав він. — Я теж відчував гнів. Коли ми дізналися, що Аід приречений, я хотів знайти винних. Але винних не було. Це просто фізика. Гравітація. Невблаганна, сліпа сила. Я не міг помститися зорі. Але ви можете помститися людям. І це робить ситуацію ще складнішою.

Він зробив паузу.

— Я не буду вас зупиняти. Я не маю права. Це ваша війна, ваш біль, ваше рішення. Але я прошу вас подумати. Не про них — про себе. Ким ви станете після того, як помститеся? Чи зможете ви жити з цим? Чи зможете ви дивитися в дзеркало? Чи зможете ви будувати мир, якщо ваші руки будуть у крові?

Вона дивилася на нього. Її очі наповнилися сльозами — вперше за ці дні.

— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Я нічого не знаю. Я просто хочу, щоб біль припинився.

Він притягнув її до себе, обійняв. Вона притулилася до його грудей, і її плечі затремтіли від ридань. Вона плакала довго, голосно, нестримно — виплакувала весь біль, який накопичився за ці дні. А він тримав її, гладив по голові, шепотів щось своєю беззвучною мовою.

Коли вона затихла, він сказав:

— Якщо ви вирішите йти до кінця, я буду з вами. Не тому, що я згоден. А тому, що ви — моя. І я не залишу вас саму.

Вона підвела голову, подивилася на нього. Його обличчя — темне, гладке, з великими бурштиновими очима — було спокійним, але в ньому була рішучість.

— Дякую, — сказала вона. — Я ще не знаю, що вирішу. Але дякую.

Вони сиділи в саду до світанку. Мовчали. Дивилися на зорі. Думали кожен про своє.

Наступного дня Злата прийшла до Вереса.

Генерал-полковник сидів у своєму кабінеті, схилившись над картами. Коли вона ввійшла, він підвів голову й уважно подивився на неї.

— Ви хотіли мене бачити, майоре?

— Так. У мене є прохання.

— Слухаю.

Вона глибоко вдихнула.

— Я хочу знайти підрозділ, який напав на нас на полігоні. Конкретних людей. Я хочу знати, хто віддав наказ, хто стріляв, хто вбив Андрія, Дмитра й Олега.

Верес довго дивився на неї.

— Навіщо?

— Я ще не знаю. Можливо, щоб помститися. Можливо, щоб пробачити. Але я хочу знати. Я не можу жити з цим невідомим обличчям. Я хочу бачити їх.

Він відкинувся в кріслі, склав руки на грудях.

— Це небезпечно. І непрофесійно. Особисті мотиви на війні — поганий порадник.