Тіні

РОЗДІЛ 8

Тіні

Перші ознаки небезпеки з'явилися на початку літа.

Сад уже буйно зеленів. Яблуні, груші, вишні й сливи, посаджені Аідянами, вкрилися листям, де-не-де навіть з'явилися перші зав'язі — дрібні, тверді, але справжні. Маа-Лінн щодня обходила кожне дерево, торкалася листя, шепотіла щось своєю беззвучною мовою. Вона вірила, що дерева чують. І дерева, здавалося, справді чули — росли швидше, ніж мали б, тягнулися до сонця з якоюсь відчайдушною жадобою життя.

Але не тільки дерева помічали зміни.

Одного ранку до шахти прибув Мовчун. Він рідко приходив сам — зазвичай супроводжував Злату, мовчазний, непомітний, завжди напоготові. Але цього разу він прийшов один, і його обличчя — обвітрене, зморшкувате, з глибокими складками біля рота — було похмурішим, ніж зазвичай.

Ксі-Роанн зустрів його біля входу. Він одразу помітив напругу в плечах Мовчуна, те, як його пальці стискали ремінь автомата.

— Щось сталося, — сказав Ксі-Роанн. Це було не питання.

Мовчун кивнув.

— Росіяни. Вони щось запідозрили. Надто багато складів вийшло з ладу. Надто тихо. Вони шукають причину. І вони близько.

— Наскільки близько?

— Їхні розвідувальні дрони літають над сірою зоною. Вночі. Шукають теплові сліди, аномалії. Один такий учора пролетів за три кілометри звідси. Ми його засікли, але не збивали — не хотіли привертати увагу.

Ксі-Роанн відчув, як усередині щось стислося. Вони знали, що цей момент настане. Рано чи пізно ворог мав помітити, що відбувається щось дивне. Надто багато операцій, надто мало пояснень. Але вони сподівалися, що матимуть більше часу.

— Треба попередити Вереса, — сказав він. — І посилити маскування. Тар-Венн може налаштувати додаткові глушилки, щоб приховувати теплові сліди. Але це тимчасове рішення. Якщо вони вже шукають, рано чи пізно знайдуть.

Мовчун кивнув.

— Злата вже в штабі. Верес збирає нараду. Вас чекають.

Вони вирушили до Києва тієї ж ночі.

Нарада була короткою й похмурою. Верес сидів за столом, оточений картами й супутниковими знімками. Його обличчя — зазвичай спокійне, врівноважене — було напруженим. Поруч сиділи начальник ГУР Мельник, генерал Заруба, Злата й Ксі-Роанн.

— Ситуація така, — почав Верес без вступу. — Російська розвідка активізувалася. Вони зафіксували аномалії в районі Вільшан. Теплові сліди, пересування, дивну активність. Поки що вони не знають, що це, але вони шукають. І вони близько.

Він розклав на столі знімки. На них було видно розмиті силуети — люди, що рухалися вночі, вантажівка, яка під'їжджала до шахти. На щастя, облич і деталей розгледіти було неможливо. Але сам факт, що їх помітили, був тривожним.

— Що пропонуєте? — спитав Мельник.

— У нас є два варіанти, — відповів Верес. — Перший: згорнути активність. Припинити операції, залягти на дно, чекати. Це зменшить ризик виявлення, але сповільнить наш прогрес. Ворог отримає перепочинок, війна затягнеться.

— А другий? — спитала Злата.

— Другий: діяти на випередження. Провести операцію, яка відверне їхню увагу. Створити фальшивий слід. Змусити їх шукати в іншому місці.

Ксі-Роанн схилив голову.

— Що саме ви пропонуєте?

Верес дістав ще одну карту — цього разу з позначкою на північ від Вільшан.

— Тут, за тридцять кілометрів, є старий військовий полігон. Покинутий, але на картах усе ще позначений як об'єкт. Якщо ми створимо там фальшиву активність — теплові сліди, пересування, радіопереговори, — вони перекинуть туди свої ресурси. А ми тим часом зможемо продовжувати роботу тут.

— Це ризиковано, — сказав Мельник. — Якщо вони виявлять, що це пастка, то зрозуміють, що справжня ціль десь поруч.

— Тому пастка має бути переконливою, — відповів Верес. — Ми відправимо туди реальних людей. Небагато. Достатньо, щоб створити видимість активності. Вони пробудуть там кілька днів, імітуючи роботу, а потім тихо відійдуть.

— Хто піде? — спитала Злата.

Верес подивився на неї.

— Добровольці. З тих, хто вже знає про Аідян. Мовчун. Тінь. І ще кілька бійців. Я не можу наказувати їм — це занадто небезпечно. Але якщо вони погодяться...

— Вони погодяться, — сказала Злата. — Я теж піду.

Ксі-Роанн різко повернувся до неї.

— Це надто небезпечно. Якщо вас викриють...

— Я знаю. Але я не можу відсиджуватися тут, поки інші ризикують життям. Це моя війна. Моя земля. Мої люди. Я піду.

Він дивився на неї. Її сірі очі були твердими, як сталь. Вона не відступить. Він знав це.

— Тоді я йду з вами, — сказав він.

— Ні, — відповів Верес. — Ви занадто цінні. Якщо вас схоплять, усе закінчиться. Ви залишитеся тут, на базі. Координуватимете операцію звідси.

Ксі-Роанн хотів заперечити, але Злата поклала руку йому на плече.