Сад

РОЗДІЛ 7

Сад

Весна прийшла на Донеччину несподівано.

Ще вчора земля була сірою, мертвою, вкритою шаром пилу й попелу. А сьогодні крізь цей шар пробилися перші паростки трави — блідо-зелені, тендітні, але вперті. Вони лізли з кожної тріщини, з-під кожного каменя, ніби сама земля прагнула жити, незважаючи на війну, на смерть, на все.

Ксі-Роанн стояв на околиці покинутого села Вільшани й дивився на ці паростки. Його великі бурштинові очі з вертикальними зіницями повільно ковзали по землі, відзначаючи кожну зелену цятку. Він дихав повільно, глибоко, вбираючи запахи — вологої землі, прілого листя, чогось солодкого, що він не міг визначити. Його темна шкіра, кольору випаленої сонцем глини, блищала від ранкової роси. Він був без головного убору, і його гладка безволоса голова з ледь помітним візерунком, схожим на річні кільця, відкрито дивилася в небо.

Поруч стояла Злата. Вона була в звичайному цивільному одязі — джинси, куртка, хустка на голові. Без форми, без зброї, без усього, що нагадувало б про війну. Вона дивилася туди ж, куди й він, і на її обличчі — втомленому, з темними колами під сірими очима — блукала ледь помітна усмішка.

— Що це за запах? — спитав Ксі-Роанн. — Солодкий. Я не можу його визначити.

— Це, мабуть, первоцвіти. Або медунка. Вони завжди першими розквітають. Навіть тут. Навіть після всього.

— Первоцвіти, — повторив він, пробуючи слово на смак. — У нас на Аіді теж були квіти. Але вони пахли інакше. Більш... різко. Цей запах м'який. Ніжний. Як дотик.

Вона подивилася на нього. Його профіль — тонкі губи, гладка шкіра, велике око з вертикальною зіницею — на тлі сірого неба здавався майже скульптурним. Чужим і прекрасним водночас.

— Ви сумуєте за Аідом? — спитала вона.

Він довго мовчав.

— Сумую. Але не за планетою. За тим, що вона означала. За відчуттям, що десь є місце, куди ти завжди можеш повернутися. Тепер цього немає. Аід помре. І я ніколи не повернуся. Але... — Він подивився на паростки трави під ногами. — Можливо, це й добре. Бо тепер я маю шукати новий дім. Не повертатися — йти вперед. І я радий, що цей шлях привів мене сюди.

Він простягнув руку й торкнувся її долоні. Його пальці — довгі, темні, гладкі — обережно переплелися з її — коротшими, світлішими, шорсткими від зброї. Вони стояли так, тримаючись за руки, дивлячись на мертве село, яке починало оживати.

Ідея посадити сад належала Ірі-Таан.

Одного вечора, через два тижні після прибуття першої групи, вона зібрала всіх у центральній залі. Її великі золотаві очі світилися збудженням, тонкі губи розтягнулися в незграбній, але щирій усмішці.

— Ми живемо під землею вже достатньо довго, — сказала вона. — Це безпечно. Це зручно. Але це не дім. Дім — це місце, де ти пускаєш корені. Буквально. Я пропоную посадити сад. У Вільшанах. На поверхні.

Аідяни завібрували — це був їхній спосіб виражати емоції. Хтось здивовано, хтось схвально, хтось стривожено.

— Це ризик, — сказав Тар-Венн. — Нас можуть помітити.

— Ми будемо обережними, — відповіла Ірі-Таан. — Виходитимемо тільки вночі або в густий туман. Працюватимемо в тіні. Але ми мусимо це зробити. Не для їжі — для душі. Щоб відчути, що ми справді тут. Що це наша земля. Що ми пускаємо корені.

Ксі-Роанн підтримав її. Він бачив, як горять очі інших — навіть тих, хто боявся. Вони хотіли цього. Хотіли відчути себе не біженцями, а господарями. Не тимчасовими мешканцями — постійними.

— Добре, — сказав він. — Почнемо завтра.

Наступного ранку вони вирушили до Вільшан.

Село було мертвим. Сорок хат — від деяких залишилися тільки фундаменти, від інших — обвуглені стіни з порожніми вікнами. Церква на пагорбі — без купола, з пробитим дахом. Сільський цвинтар — покинутий, зарослий бур'яном, із покосеними хрестами. І тиша. Така глибока, що в ній губився навіть вітер.

Але земля була живою. Чорнозем — глибокий, родючий, справжній. Ірі-Таан узяла жменю, розтерла між пальцями, понюхала.

— Тут усе виросте, — сказала вона. — Усе, що ми посадимо.

Вони привезли саджанці з розплідника під Києвом — Верес особисто розпорядився виділити кошти. Яблуні, груші, вишні, сливи. Усе — старі, перевірені сорти, стійкі до морозів і хвороб. Дерева, які мали жити довго.

Перше дерево посадила Маа-Лінн.

Вона обрала яблуню — сорт «Кальвіль сніговий», найстаріший і найвитриваліший. Викопала яму, обережно опустила коріння, присипала землею, полити водою зі старої криниці, яку напередодні розчистили. Потім опустилася на коліна й притулилася чолом до тонкого стовбура.

— Рости, — прошепотіла вона. — Будь ласка, рости.

Інші Аідяни стояли навколо, дивлячись на неї. Вони не вміли плакати сльозами, але їхні тіла вібрували — низько, тремтливо, як струна. Це був плач. Плач тих, хто чекав три тисячі років і нарешті дочекався.

Злата дивилася на них і відчувала, як до горла підступає клубок. Вона бачила багато смерті на цій війні. Бачила, як гинуть люди, як руйнуються міста, як зникає все, що було дорогим. Але тут, зараз, вона бачила народження. Не просто дерев — нового життя. Нової надії.