Демонстрація

РОЗДІЛ 5

Демонстрація

Генерал-полковник Андрій Верес не спав усю ніч.

Він сидів у своєму кабінеті, дивився на дощ за вікном і перебирав у пам'яті кожне слово, сказане Ксі-Роанном. Аід. Проксіма Центавра. Тисячі років очікування. Тридцять мільйонів біженців, які летять до Землі на трьох астероїдах. Технології, здатні зупинити війну. Істота з темною шкірою, великими бурштиновими очима, вертикальними зіницями, безволосою головою й тонкими губами, за якими не було зубів. Істота, яка говорила з ним через синтезатор, але дивилася прямо в душу.

Він не вірив. Не міг повірити. Це суперечило всьому його досвіду, усьому здоровому глузду, усім законам фізики й біології, які він знав. Але він також не міг відкинути побачене на власні очі. Очі Ксі-Роанна були справжніми. Його голос був справжнім. Його страх і надія були справжніми.

І майор Шевчук — одна з найкращих його офіцерів, жінка, яка втратила на цій війні все, але не зламалася, — вірила йому. Це важило більше, ніж будь-які докази.

О четвертій ранку Верес прийняв рішення. Він підвівся, підійшов до сейфа й дістав теку з грифом «Цілком таємно». У ній були дані про склади боєприпасів противника в районі окупованого Донецька. Один із них — найбільший, добре охоронюваний, практично неприступний для диверсій. Саме на ньому вони проведуть демонстрацію.

Якщо Ксі-Роанн каже правду, цей склад перестане існувати як бойова одиниця. Якщо бреше — він особисто розстріляє його. І майора Шевчук заодно. За державну зраду.

Він зателефонував ад'ютанту.

— Зберіть нараду. Обмежене коло. ГУР, Генштаб, міністр оборони. О дев'ятій ранку. Тема — надзвичайно важлива.

— Так точно.

Верес поклав слухавку й знову подивився у вікно. Дощ стихав. На сході займався сірий, похмурий світанок. Він думав про те, що сьогодні може стати днем, коли все зміниться. Або днем, коли він зробить найбільшу помилку у своєму житті.

Ксі-Роанн прокинувся в маленькій кімнаті, яку йому виділили в штабі. Вікно виходило на внутрішній двір, де росли старі каштани. Птахи співали, незважаючи на війну, на дощ, на все. Він лежав, дивився в стелю й згадував учорашню розмову.

Верес йому сподобався. Це була людина, яка звикла приймати рішення. Жорстка, але справедлива. Обережна, але не позбавлена уяви. Саме такий лідер потрібен був для першого контакту. Не мрійник, який повірить у що завгодно, і не цинік, який відкине все нове. Людина, яка зважує ризики й приймає виважені рішення.

Двері відчинилися. Увійшла Злата з підносом у руках.

— Сніданок, — сказала вона. — Кава, хліб, сир. Ви це їсте?

Він підвівся й сів за стіл.

— Я можу вживати земну їжу. Наш організм пристосований до органічних речовин. Але мені потрібно менше, ніж вам. Достатньо кількох шматків.

Він узяв хліб, відламав маленький шматочок і поклав до рота. Смак був дивним — прісним, але приємним. Він повільно всмоктав його, відчуваючи, як речовина розчиняється на слизовій. Аідяни не жували — у них не було зубів, їхня травна система починалася з ферментації в ротовій порожнині.

Злата дивилася на нього з цікавістю.

— Як вам?

— Смачно. Просто. Але смачно.

Вона сіла навпроти й теж узяла шматок хліба.

— Сьогодні о дев'ятій нарада. Верес зібрав вузьке коло. Будуть представники ГУР, Генштабу, міністерства. Вони захочуть почути вас. Побачити вас. Ви готові?

— Готовий. Що я маю їм сказати?

— Правду. Але обережно. Не все одразу. Спочатку — про технології. Про те, як ви можете зупинити війну. Про те, що ви хочете натомість. А про Аід, про тридцять мільйонів, про ваше справжнє походження — тільки якщо запитають. І тільки якщо будуть готові почути.

Він кивнув.

— Я зрозумів.

Вони замовкли. Ксі-Роанн дивився на Злату. Вона була втомленою — під очима темні кола, шкіра бліда. Вона не спала, як і він. Але в її очах горів вогонь. Вогонь людини, яка знайшла надію й боїться її втратити.

— Ви вірите, що все вийде? — спитав він.

Вона подивилася на нього.

— Я не знаю. Але я зроблю все, що від мене залежить. А ви?

— Я теж.

Вона простягнула руку через стіл. Він узяв її. Їхні долоні — темна й світла, гладка й шорстка — з'єдналися. Це було більше, ніж жест. Це була обіцянка.

Нарада почалася рівно о дев'ятій.

У кабінеті Вереса зібралися семеро: сам генерал-полковник, Злата, Ксі-Роанн, начальник ГУР генерал-лейтенант Костянтин Мельник, начальник Генштабу генерал-полковник Віктор Заруба, міністр оборони Олексій Резніков і ще двоє — представники розвідки, яких Ксі-Роанн не знав. Усі дивилися на нього з напруженою увагою.