Другий контакт

РОЗДІЛ 4

Другий контакт

Ксі-Роанн повернувся на Землю наступної ночі.

Цього разу він прийшов не сам. Ірі-Таан і Тар-Венн супроводжували його, тримаючись у тіні, готові втрутитися, якщо щось піде не так. Але він сподівався, що не доведеться. Він вірив Златі. Вірив у її слово. У її очі — сірі, втомлені, але чесні.

Вони зустрілися на тому самому місці, біля входу в бліндаж. Ніч була такою ж темною, як і попередня — хмари затягнули небо, не пропускаючи жодного променя. Вітер дув із півночі, холодний, пронизливий, приносячи запах мокрої землі й далеких пожеж. Десь за обрієм спалахували відблиски — працювала артилерія.

Злата чекала його. Вона стояла, притулившись до стіни бліндажа, закутана в стару плащ-палатку. Її обличчя було блідим у тьмяному світлі, що пробивалося зсередини. Під очима — темні кола. Вона не спала. Як і він.

— Ви прийшли, — сказала вона. У її голосі не було подиву — тільки констатація факту.

— Я обіцяв.

Вона кивнула й відступила вбік, пропускаючи його всередину.

— Заходьте. У нас є розмова.

Бліндаж був тісним, вогким, пропахлим потом, тютюном і зброєю. Стіни обшиті дошками, на яких висіли карти, фотографії, якісь записки. У кутку — пічка-буржуйка, що ледь жевріла. На столі — планшет, термос, розкрита банка консервів. Мовчун сидів на своєму звичному місці, чистив автомат. Коли Ксі-Роанн увійшов, він підняв голову, пильно подивився на нього своїми маленькими, глибоко посадженими очима, але нічого не сказав. Тільки кивнув — стримано, але без ворожості.

— Мовчун знає, — сказала Злата. — Він був тут учора. Він усе чув. Він не доповість.

— Я вірю, — відповів Ксі-Роанн.

Він сів на дерев'яний ящик, що слугував стільцем, і склав руки на колінах. Його великі очі з вертикальними зіницями оглядали приміщення, запам'ятовуючи кожну деталь. Це було житло людей, які воюють. Житло тих, хто не знає, чи доживе до завтра. І все ж тут було щось... домашнє. Фотографія жінки з дитиною, прикріплена до стіни. Малюнок, зроблений дитячою рукою. Засохла гілочка в банці з-під консервів.

— Я думала всю ніч, — почала Злата. Вона сіла навпроти нього, спершись ліктями на стіл. — Про те, що ви розповіли. Про Аід. Про вашу подорож. Про тридцять мільйонів, які летять сюди. І я вирішила.

Вона зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі. Її сірі зіниці — круглі, людські — зустрілися з його вертикальними, бурштиновими. Між ними не було страху. Тільки напружена увага.

— Я доповім командуванню. Не все — тільки те, що вони зможуть сприйняти. Я скажу, що вийшла на контакт із невідомою стороною, яка пропонує допомогу в закінченні війни. Я не скажу, що ви з іншої планети. Поки що. Спочатку треба, щоб вони побачили ваші технології. Вашу здатність зупиняти зброю. А коли вони повірять у це — тоді можна буде розповісти правду.

Ксі-Роанн схилив голову — жест згоди, який він перейняв у людей.

— Це мудро. Поступовість — ключ до довіри.

— Але є умова, — продовжила вона. — Ви не будете контактувати ні з ким, крім мене, без мого дозволу. Я стану вашим... як це сказати... представником. Посередником. Мостом. Як ви й хотіли.

— Я згоден.

— І ще одне. — Вона подивилася на Мовчуна. — Він буде зі мною на всіх зустрічах. Я довіряю йому, як собі. І якщо зі мною щось трапиться, він знатиме, що робити.

Ксі-Роанн перевів погляд на Мовчуна. Той сидів нерухомо, тримаючи автомат на колінах. Його обличчя — обвітрене, зморшкувате, з глибокими складками біля рота — не виражало нічого. Але в очах Ксі-Роанн побачив щось знайоме. Відданість. Готовність захищати. Це була та сама якість, яку він цінував у своїх людях.

— Я згоден, — повторив він.

Злата видихнула — ніби скинула важкий тягар.

— Тоді домовилися. Завтра я зв'яжуся з командуванням. Скажу, що в мене є надзвичайно важлива інформація. Вони викличуть мене до Києва. Я поїду. І візьму вас із собою.

— Мене? До Києва? — Ксі-Роанн відчув, як його серце прискорилося. — Це небезпечно. Якщо мене викриють...

— Вас не викриють. — Вона оглянула його з голови до ніг. — Ви виглядаєте майже як людина. Темна шкіра, так, але в нас є люди з таким кольором. Очі... — вона замислилася. — Скажете, що в вас рідкісна генетична особливість. Або носитимете окуляри. Волосся... бувають люди, які голять голову. Або носитимете шапку. Зріст у вас звичайний. Губи тонкі, але це теж буває. Ви пройдете.

— А якщо мене спитають, хто я?

— Скажете правду. Часткову. Ви — представник групи, яка хоче допомогти закінчити війну. Ви не називатимете себе Аідянином. Ви — людина. З далекої країни. Дуже далекої.

Він замислився. Ризик був величезним. Але й нагорода — теж. Якщо він зможе зустрітися з командуванням, якщо зможе показати їм технології, якщо зможе переконати їх у щирості своїх намірів — це відкриє шлях до офіційного союзу. До відкритого контакту. До нового дому.