Епілог

            Дорога Александріно!

            Цього року змій у Глассвуді розплодилося так багато, що, гуляючи парком, я озброююся палицею і відкидаю їх зі свого шляху геть. Одного разу я стала свідком того, як змія накинулася на містера Коупленда, нашого садівника. Вона намагалася прокусити його черевик, але він зарубав її лопатою.

            Тепер, коли Альфред трохи підріс, я можу розпоряджатися собою. Минулого тижня містер Пілігрим привів у дім дівчину — одну з мешканок довколишніх сіл, розкиданих тут і там. Її звати Грета. На вигляд вона здорова і повна сил. У неї густе русяве волосся, зелені очі та по-сільському міцна статура. Якби не віспини на обличчі і, ймовірно, під волоссям, вона була б приємною в усіх сенсах. Їй не більше двадцяти років, вона не надто розумна, але охайна.

            Якось я набралася сміливості й запитала Грету, що сталося з її власною дитиною. Слава Богу, вона не надто делікатна в таких питаннях.

            — Батько дитини — негідник, міледі. Я намагаюся згадувати про нього якомога рідше, — відповіла вона. — Він чкурнув, щойно дізнався, що я при надії. Рідний батько побив мене до півсмерті, та так, що довелося кликати священника. Усі думали, я віддам Богові душу. Але вийшло не так. Дитинку я втратила і наче збожеволіла. Їй-богу, не знала, як і з ким проводжу час. Одного разу я блукала околицею, і якось видерлася на пагорб, де поховані перші християнські мученики. Та ви й самі там не раз бували. Кажуть, цих нещасних навмисне закопали саме на цьому місці, бо за давніх часів сиди влаштували під ним своє кубло. Місцеві думали, якщо в цю землю опустити останки людей, які постраждали за віру, нечисть забереться геть. Допомогло це чи ні, я не знаю. Але якби пагорб розступився, і я провалилася в самісіньке пекло, то була б не проти. Присягаюся вам, міледі, я не відчула б ніякої різниці — так мені було зле.

            Я приходила на те місце щодня — всю весну і все літо, сподіваючись, що сиди заберуть мою душу і тим позбавлять страждань. І вже не знаю, чия в тому заслуга — святих заступників чи злих духів, — але з кожним днем мені ставало трохи легше. Я цілком оговталася від горя, коли містер Пілігрим знайшов мене. Того дня він об'їжджав свої володіння, а старий цвинтар, як відомо, розташований якраз на їхній межі…

            Ось що розказала  мені та дівчина. Я бачу, яка добра вона до мого сина, з якою любов'ю заколисує його на руках. Її власні страждання анітрохи її не озлобили, і до всіх тутешніх мешканців вона ставиться вкрай доброзичливо. У майбутньому я планую навчити її читати, усього іншого її навчить місіс Бедах. Тож якщо одного дня вона надумає нас покинути, я буду спокійна за її майбутнє.

            Як бачиш, я проводжу всі дні у турботах. То складаю меню званих обідів, то переробляю кімнати на свій смак. Стіни бібліотеки все ще смердять сигарним димом, запаху якого я навряд чи коли-небудь зможу позбутися. Іноді мені здається, що до нього додається повів нюхальної солі, наче в стінах маєтку оселилися привиди попередніх хазяїв. (Мені все ще не віриться, що відтепер усе тут належить мені, і я анітрохи не обмежена в грошах. Я відчуваю тиху радість від того, що можу забезпечити тебе гідним посагом, а  наші матінка і бабуся  ні в чому не знатимуть нужди).

            Усі ці зміни містер Пілігрим витримує стоїчно. Звиклий до товариства тільки самого себе, він дивиться на мене і нашого первістка як на диво, в яке насилу вірить. Він оберігає нас кожну хвилину. У його звичайній замкнутості дедалі більше знаходиться проріх, крізь які просвічує надзвичайна ніжність.

            Пам'ятаю, ти запитувала мене в день мого вінчання, чи люблю я містера Пілігрима, чи моя згода стати його дружиною продиктована виключно бажанням виправити наше матеріальне становище. Думаю, тепер,  коли минув рік, я можу відповісти. Ти мала рацію, викриваючи мене в нещирості. Але чим більше часу я проводжу разом зі своїм чоловіком, тим більше звикаю до його характеру і звичок. Останнім часом я зовсім не терплю  його відсутності. Я відчуваю до нього сильну душевну прихильність і навіть необхідність постійно перебувати з ним разом. Чи можна це назвати любов’ю? Я не беруся судити, бо ніхто не розповідав мені, які її симптоми. Кажуть, те ідеальне почуття, описане в романтичних книжках, не має нічого спільного з реальністю. Між мною і Маелом ніколи не стояло непереборних перешкод, ніколи не траплялося таємних побачень, і звісно, ми не згоряли від пристрасті, дивлячись один на одного. Ми зійшлися разом, немов ні в нього, ні в мене не було іншого виходу. Між нами панувало повне взаєморозуміння. Ми знаходили товариство одне одного приємним. Настільки приємним, що це сприяло народженню Альфреда.

            І, чи повіриш ти мені, відтоді, як дитина народилася,  цей похмурий будинок із двома не менш похмурими вежами наповнився світлом. Відтепер усе тут купається в мирі та благодаті, а спільні трапези стали своєрідним осередком домашнього затишку. За столом ми говоримо про тисячу різних приємних речей і ніколи, ніколи не сперечаємося.

            Сьогодні місіс Бедах приготувала на обід тушковану зайчатину та баранячі відбивні, а до чаю — булочки з джемом. Я люблю, коли на стіл подають відразу солодкі й солоні страви. Я ніколи не знаю, що мені припаде до смаку. Хоча раніше, як ти, мабуть, пам'ятаєш,  я обходилася і шматочком вершкового масла, намазаним на скибку хліба. Через це місіс Бедах припустила, що я ношу під серцем другу дитину, і містер Пілігрим став червоним, як томат! Усе може бути, дорога Александріно, і я з нетерпінням чекаю на підтвердження цього. Сподіваюся, наступною буде дівчинка.