Глава 12

            — «Та все ж ніякі помилки не могли зіпсувати задоволення цього маленького кола, адже прості пісні, які вони співали відтоді, як ледь навчилися говорити, створювали в домі своєрідну гармонію, дарували щасливе відчуття єдності й затишку, що робило їхній відпочинок мирним, а серця — легкими».[1]

            Я відірвала погляд від рядків.

            Міс Пілігрим дивилася у вікно у вже звичній відчуженій манері.

            — Вам не подобається книга? — запитала я.

            — Щоб скласти про неї думку, її слід дочитати до кінця, — відгукнулася Етлінн. — Навряд чи мені доведеться дізнатися, чим усе закінчиться.

            Підвівшись, я підсунула стілець майже до самого її узголів’я і знову сіла.

            — Дитина ніколи не народиться, чи не так? — вона звела на мене водянисті очі.

            Я завмерла з напіввідкритим ротом, намагаючись збагнути, що на це відповісти. Але на думку, як на гріх, нічого не спадало.

            — Можете не відповідати, — дозволила вона. — Я знаю це напевно. Мій батько відібрав у мене первістка, а Маел ніколи не дозволить цій дитині з’явитися на світ. Я ненавиджу їх обох. Батька і брата. Однаково сильно.

            — Вашого первістка?

            — Я вже носила під серцем дитя і знаю, як це. Не більше дев’яти довгих місяців.

            Якщо її слова і були зізнанням, повірити в них було важко.

            — Ви знаєте, що сталося з дитиною? — запитала я.

            — Мені не дозволяють з нею бачитися.

            — Значить, вона жива?

            — Авжеж.

            — Скільки ж їй років?

            — Вона зовсім доросла, — прикривши повіки, міс Пілігрим усміхнулася усмішкою, сповненою ніжності та любові. — Це сталося на Торі. Тамтешня оселя була в’язницею, та й ця нічим не краща. Можливо, вам пощастить більше, і ви колись виберетеся звідси.

            — Мене ніхто не тримає силоміць, — заперечила я.

            — Спочатку так тільки здається. Але моя смерть не звільнить вас.

            — Ми обидві вільні, — твердо промовила я. — Згадайте нашу поїздку до Плімута. Хіба нас щось стримувало? Ми проводили час так, як нам того хотілося.

            — Нам дозволили віддалитися, але не покинути це місце.

            — Людині властиво повертатися додому, якщо в душі вона не запеклий волоцюга, — усміхнулася я. — Вам хочеться подорожувати? Що ж, чудово. Як тільки ви одужаєте, ми вирушимо до Ексетера. Я познайомлю вас зі своєю родиною. Матінка буде рада, а для Александріни це стане справжньою подією.

            Погляд її ожив, і, як мені здалося, вперше за низку похмурих осінніх днів у вікно спальні зазирнуло сонце.

            — Думаю, це станеться не раніше грудня. Я напишу Александріні, і ми заздалегідь розподілимо ролі…

            — Ролі?

            — Ну, звісно. Напередодні Різдва ми зберемо всіх сусідів у нашій затишній вітальні й розіграємо перед ними сценку. Наприклад, поклоніння волхвів немовляті Ісусу. Якщо ви соромитеся виголошувати довгі тексти, будете грати Вифлеємську зірку. Все, що вам доведеться робити, — це сяяти в променях слави, не промовляючи ні слова.

            — Сяяти! — підхопила міс Пілігрим. — Як же мені хочеться сяяти!

            — Але зараз вам слід відпочити й набратися сил, — попередила я.

            — Мій стан не здається вам безнадійним?

            — Навіть якщо в усьому Всесвіті лікарі зійдуться на думці, що це так, для мене їхні слова зовсім нічого не значитимуть. Мушу визнати, ви виглядаєте недужою. Але цей стан може виявитися тимчасовим.

            — Моя хвороба вас засмучує?

            — Ще б пак!

            Я очікувала, що мої слова повернуть хворій бадьорість духу, і зітхнула з полегшенням, коли звична маска страждання на її обличчі змінилася виразом душевної умиротвореності. Але  наступної ж миті погляд її спалахнув гнівом, а голос упав до шепоту, який могли розчути хіба що ангели небесні. До мого слуху долітали лише уривчасті прокльони, немов міс Пілігрим метала отруєні дротики тільки у їй відому мішень.

            Я озирнулася в пошуках причини, яка могла призвести до такої разючої зміни настрою, але ні в кімнаті, ні за вікном не знайшлося нічого, що могло б її спровокувати. Однак двері залишалися ледь прочиненими, і крізь вузький отвір чітко проступало похмуре обличчя.

            Підвівшись зі свого місця, я широким кроком вийшла з кімнати й зачинила двері за спиною.

            — Сер? — звернулася я до містера Пілігрима. — Ви все чули?

            — Гадаю, я чув достатньо, — кивнув він. — Прошу вас не ставитися до слів моєї сестри надто серйозно. На жаль, її свідомість згасає, і я безсилий щось із цим вдіяти. Її спогади сплутані й недостовірні.

            Я  кивнула на знак згоди.

            — Зазвичай полон ілюзій солодкий. Але ці — справжній кошмар, — підтвердила я, стишивши голос.

            — Я не менше за вас бажаю позбавити її від них. На жаль, моя сестра вважає мене чудовиськом. Ви такої ж думки про мене? Не ображайтеся, я запитую лише тому, що Етлінн має сильний дар переконання. Зазвичай, їй вірять без найменших вагань.

            Я заперечно похитала головою.

            — Ні, я зовсім не вважаю вас чудовиськом, це занадто. Іноді мені здається, що я права, а ви — ні. Але з часом ця впевненість тане.

            — Кумедно, — усміхнувся містер Пілігрим. — Останнім часом мені спадає на думку те саме. Нам від самого початку слід було діяти спільно. Але я вимагав, а ви або підкорялися, або ні. Я виявив недалекоглядність. Чи можливо все виправити?

            — У нас попереду ціле життя, щоб роздумувати про це, — знизала плечима я. — Сподіваюся, ваше каяття не буде гірким. Так само, як і моє.

            — Я дуже ціную те, що ви робите для нашої родини, міс Коллінз. Бувало, я поводився з вами неналежним чином. Ви пробачите мені грубість?