Дорога Александріно!
Минулого разу ти скаржилася на те, що мої листи надто розлогі, і ти відмовляєшся в них бодай щось розуміти. На свій захист скажу, що тому є причина.
Я неодноразово згадувала, що стан здоров’я міс Пілігрим навіває найсумніші думки. Я навіть приховала від тебе, у чому суть її недуги, вважаючи, що розголос погано відіб’ється на репутації моїх роботодавців. Тепер же я розумію, як помилилася, сприйнявши протиприродне явище за природний процес. Але все по порядку.
Для початку скажу, що симпатія, яку я відчуваю до міс Етлінн Пілігрим, частково викликана її особливим станом. Так-так, стати матір’ю у такому юному віці здасться тобі немислимим або навіть огудним, але не поспішай нікого засуджувати. Спершу я теж піддалася цій слабкості, відчувши огиду, але пізніше розкаялася і каюся досі. Це миле дитя не заслужило й слова докору. Цілими днями вона мучиться і хапається то за боки, то за спину в марній спробі вгамувати біль. Вона не раз непритомніла, виснажена безперервними тортурами. Від настоянок, приготованих місіс Бедах, біль відступає на деякий час і може не нагадувати про себе кілька днів, але потім обов’язково повертається, дошкуляючи знову і знову.
Протягом тривалого часу я вважала свою підопічну покинутою і приниженою, а гнів її брата — виправданим і безсилим. Не раз і не два я запитувала себе: чи відомо батькові дитини про її існування та про те становище, у якому опинилася нещасна дівчина? Я намагалася вивідати його ім’я, і, як мені здавалося, досягла у цьому успіху. Та де там! Усі мої припущення виявилися хибними. Сама міс Етлінн не зронила й півслова, аби розвіяти мою заблуду. Вся справа в нових обставинах, що нещодавно відкрилися.
Тобі може здатися, що посада платної компаньйонки не покладає на мене і сотої частки тієї відповідальності, яку я на себе беру. І ти, безумовно, маєш рацію. Але звичка відчувати себе частиною сім’ї — тієї чи іншої, яка різниця? — народжує іншу звичку — діяти на благо кожного її члена.
Останні два місяці я з трепетом і жахом чекала дня, коли міс Етлінн народить, а там уже — будь що буде. Якщо Господу вгодно зберегти життя матері та дитини, це стало б найкращим даром з усіх можливих. Але я також не могла не думати, що станеться з кожним із них, якщо інший покине цей світ. Матері, які втратили свою дитину, часто втрачають і розум. А діти, які поховали батьків, стають знедоленими і нещасними. У глибині душі я боялася й того, й іншого.
Зізнайся, Александріно! Відтоді, як батько наш відійшов на Небеса, чи не відчуваєш ти, що втратила якусь частину тіла? Усі твої життєво важливі органи залишилися на місці, ти продовжуєш дихати, але варто взятися за якусь справу, і в тебе ніби не вистачає пальців на руках. У перші місяці після похорону я забувалася і в розмовах з тобою, матір’ю чи бабусею згадувала батька так, ніби він усе ще живий і перебуває в цій же кімнаті. Я казала: «Давайте запитаємо його», затиналася, і лише потім до моєї свідомості доходила правда. Те саме було і після смерті Альфреда. Я ловила себе на думці, що перш ніж взяти якусь його річ, мені слід запитати його дозволу. А коли згадувала, що в цьому більше немає потреби, і все, чим він володів, більше йому не належить, поринала у стан моторошної спустошеності.
Нехай це здасться тобі безглуздим, але я також роздумувала і над тим, що буде з усіма моїми речами у разі моєї передчасної смерті. Дещо роздадуть бідним, дещо ти залишиш собі на згадку, проте мені буде байдуже… І ось до чого я дійшла. Немає нічого гіршого за цю байдужість, і тому, напевно, я так сильно їй опираюся.
Але я відхилилася від теми. Я згадала про подію, яка днями перевернула мій світогляд. О, я не втратила симпатії, з якою ставлюся до міс Пілігрим. Навпаки. У мене з’явилося ще більше приводів жаліти її.
Минулої п’ятниці ми обидві ходили до озера і затрималися там довше, ніж зазвичай. Дорогою додому міс Пілігрим відчула нудоту, яка з нею часто трапляється останнім часом. Розстеливши під старим платаном плед, я посадила її на нього і розважала своєю увагою. Поки я молола дурниці, щоб підтримати її дух і дати сили рухатися далі, хмари над нашими головами згустилися, і став накрапати дрібний дощ. Ми сиділи під щільною кроною, тож перші краплі завдавали нам стільки ж незручностей, якби вони стукали у вікно. Настає осінь, моя дорога Александріно. Найсумніша пора року. І навіть найлегша застуда здатна посилити зневіру, коли все навколо і так йде шкереберть.
До Глассвуда залишалося рукою подати. Накинувши на плечі міс Пілігрим тонкий плащ, здатний укрити її від вітру, але не здатний захистити від дощу, я стала їй опорою на найближчі чверть години. Треба віддати належне її мужності. За весь пройдений шлях вона не вимовила жодної скарги і залишалася зібраною та рішучою до кінця. У результаті ми більше змерзли, ніж змокли.
Передавши міс Пілігрим з рук у руки слугам, я насамперед змінила сукню і навіть накинула на плечі вовняну шаль — ту саму, яку ти потайки поклала в мою валізу, передчуваючи вогкі вечори, за що я тобі щиро вдячна. Я ні секунди не сумнівалася, що про міс Пілігрим у її власному домі подбають належним чином. Але довідатися про її стан було моїм першочерговим обов’язком, і я попрямувала до її кімнати, щоб виконати його як належить.
Я не скажу, що обов’язок — це щось відірване від серця, що стоїть осторонь. Ні. За щасливого збігу обставин він може збігатися з природним душевним поривом. Я кажу тобі це на правах старшої і досвідченішої сестри, аби ти знала, чого прагнути. Але справа не в тому…
Я застала міс Пілігрим під час переодягання. Штори на вікнах були запнуті, але світло все одно проникало крізь безліч дірок у переплетеннях товстих ниток. На тлі світлої амбразури вікна живіт міс Етлінн особливо випинався вперед. Він просвічував крізь тонку тканину сорочки і, позбувшись купи одягу, набув незвичайної та лячної форми. Він наче оплавився і стік униз. Повиснувши краплею на тендітному тілі, він страхав своїм вмістом.
#30 в Історичний роман
#28 в Містика/Жахи
ірландська міфологія, магія_і_магічні істоти, готичний роман
Відредаговано: 15.04.2026