Глава 7

Глава 7

Приписка.

            У мене кепські новини. Містер Балор Пілігрим мертвий. Але не поспішай висловлювати співчуття. За словами економки, він помер давним-давно. Кажучи це, місіс Бедах  свердлила мене поглядом так, наче намотувала на рожен коров'ячі тельбухи. З останнього я роблю єдиний висновок — ми ніколи не заприятелюємо. Шляхетні жінки цього дому залишаються моїми єдиними союзницями, хоча й вони сповнені сюрпризів. Повертаючись до господаря маєтку, мушу зауважити, що моє незнання про його кончину зовсім не свідчить про недоумство. Тут усі воліють видавати його за живого. Ось головна причина моєї помилки. Йдеться про вельми своєрідний спосіб впоратися з відходом чоловіка та батька. Маючи певний досвід, я вважаю його набагато клопіткішим, аніж просто зберігати світлу пам'ять про любого родича.

            Ми поховали батька згідно з його останньою волею на нашому старому цвинтарі, а весь його одяг роздали слугам. Його тіло не виставляли в обідній залі, як вчинили з тілом нашого нещасного брата. Усі ми пам'ятаємо, який жахливий сморід наповнив кімнату, коли з нього почала сочитися рідина. Пам’ятаю, я драпірувала стіни жалобним полотном і раптом знепритомніла, задушена його міазмами. Відтак мені довелося багато чого взяти під свою відповідальність, оскільки, ти ж знаєш, ані матінка, ані бабуся не зберігають ясності мислення в той час, коли нас долає лихо. Однак як і тоді, так і зараз я твердо стою на своєму, кажучи, що якщо вже щось погане відбулося, якщо тій чи іншій людині судилося возз’єднатися з Господом, цьому не слід заважати ні словом, ні ділом.

            Гадаю, ти була надто малою, щоб пам'ятати скандал, який стався з доктором Мартіном Ван Бітчеллом, у якого померла дружина. Бажаючи довести торжество науки над тлінням, він увів їй у вени бальзамувальну речовину, а очні яблука замінив скляними протезами. Виставивши тіло у вітальні, містер Бітчелл охоче демонстрував його гостям. Кажуть, воно не видавало трупного смороду і зберігало притаманну нещодавно померлим людям свіжість. Так тривало доти, доки містер Бітчелл не одружився вдруге, і нова місіс Бітчелл не зажадала поховати попередню місіс Бітчелл так, як того вимагають християнська віра та людська мораль.

            Я згадала цю історію не для того, щоб неприємно вразити тебе огидними подробицями. А швидше, щоб нагадати собі про те, що існує щось набагато гірше за те, з  чим я зіткнулася. Також я маю ще одну приховану мету писати про все це, суть якої не стану відкривати. Це лише призведе до ще більшого непорозуміння. Але я була б щаслива, якби могла донести до чужого розуму те, що навмисне замовчування правди не принесе очікуваного полегшення. У кращому разі воно призведе до омани, але в гіршому може звести з розуму навіть психічно здорову людину. Що ж до мешканців Глассвуд-голу, то багато хто з них і так схильний до химерних фантазій і чекає, що з дня на день вони втіляться у життя.

            Серед усіх випробувань втрата близької людини — найважча. Нас кидає, мов корабель у бурю, від потрясіння до розпачу. Але хвилі так чи інакше вщухають, і ми приходимо до остаточного примирення з тим, що сталося. Що ж до мене, я довго відчувала скорботу і гнів, який, проте, не мав підстави, оскільки всі ми в руках Господа і тільки Він владний над нашими долями. Та навіть зараз моя  образа на гіркий жереб не минула остаточно, а лише зменшилася. Поступово горе відпускає мене, бо, змирившись із непоправним, я відпускаю його. На сьогодні пам'ять моя настільки вибіркова, що зберігає лише те, що не може викликати надто болісних спогадів. Життя знову ввійшло у звичне русло, бо ніхто й ніщо не позбавляло мене його звичайних радощів. Я живу і радію кожному прожитому дню, високо цінуючи співчуття та доброту людей, які мене оточують. А втім, на всі ці одкровення не звертай уваги. Вони призначені не тобі.

            За сим я повідомляю тобі, дорога Александріно, що відтепер усі листи доставлятиму на пошту сама. Подекуди у нашому  листуванні я була надто відвертою і про деякі речі судила з образливою упередженістю. Але все це через те, що мої думки призначалися тільки тобі, і я гадала, що можу дозволити собі цю недальноглядність. Як і раніше, розпитуй мене про що захочеш, а я відповідатиму  із абсолютною чесністю. Моя натура не терпить брехні, а недомовки, які призводять до не менш важких наслідків, можуть бути прийняті мною за таку.

            Я хотіла відправити листа сьогодні, ще до того, як вирішила зробити дописку, але міс Етлінн опиралася цій ідеї. Вона серйозно побоюється, аби не пішов дощ і дартмурські болота не проковтнули мене. «Немає нічого страшнішого за дартмурські трясовини», — сказала вона. Вони настільки мальовничі й небезпечні, що про них колись напишуть книгу. Але як мені здалося, причина її відмови відпускати мене на поштову станцію крилася в небажанні залишатися в Глассвуді наодинці або ж під наглядом брата. Тому я запропонувала їй скласти мені компанію. «Чудово. Поїдемо завтра», — ось що вона мені відповіла, виходячи з кімнати.