Глава 5

            Дорога Александріно!

            У цьому домі все не так, як ми звикли. За сніданком, обідом і вечерею страви подають у суворій послідовності, а не ставлять усі разом на стіл. Мені доводиться пристосовуватися до певного темпу, що видається кумедним. Я то наздоганяю печену качку, то вона женеться за мною. Але наприкінці на мене незмінно чекає приз у вигляді чашечки ароматного чаю, трави для якого збирають на тутешніх луках. Зізнаюся, звикнувши до дешевої індійської кави, спершу я відчувала внутрішнє роздратування, як істеричка, у якої відібрали флакончик із лауданумом. Але пізніше знайшла цей чудовий напій не менш збадьорюючим і цілющим для тіла. Опівдні його зазвичай подають прохолодним, а ввечері — гарячим.

            Але на цьому вся принадність спільних трапез із Пілігримами закінчується. Якщо глибоко в душі містер Маел Пілігрим і любить своїх сестру та матір і по-своєму турбується про них, то на людях демонструє повну зневагу. Щоразу я стаю свідком неприємних застільних розмов, у які взяла собі за правило ніколи не втручатися. Вони нагадують домашні вистави із заздалегідь розписаними ролями, і яка з них відведена мені — досі невідомо.

            На початку містер Пілігрим вивергає  потік нісенітниць і образ, спрямований на те, аби вразити всіх присутніх. Він жахливий цинік, і якби тут була наша матінка, вона сказала б, що він — бунтар. Не пам'ятаю, щоб ти або я так огидно поводилися за столом. Він багато говорить про пристойність, але зовсім не вміє гідно тримати себе в товаристві. Думаю, це саме товариство терпить його виключно через брак гідних членів, або ж в іншій компанії він поводиться інакше. (Останнє я припустила просто так, не маючи доказів.)  За сим він виходить з-за столу, і тоді настає черга його сестри. Вона менш жовчна і відпускає лише пару-трійку насмішок, поступаючись голосінням матері. От і все. Завіса опускається.

            Я не знаю, як вплинути на це чи виправити таке становище. Воно нагадує давній звичай, основою якого став розбрат або образа, причин якої вже ніхто не пам'ятає. Ані хворобливий стан міс Етлінн, ані моя присутність не здатні відвернути містера Пілігрима (головного зачинщика) від лихослів'я. Щоразу, помішуючи ложечкою чай у своїй чашці, я перечікую бурю, залишаючись поза її досяжності. Але чи надовго? Ось що мене хвилює.

            За останні три тижні я не дала жодного приводу для невдоволення і, як мені здається, заслужила загальну симпатію. Весь свій час я присвячую міс Етлінн та прогулянкам на свіжому повітрі. У неї і справді кепське здоров'я, через що вона вкрай чутлива до змін погоди. Вона легко передбачає дощ, вітер чи спеку. Довго живучи в Дартмурі, вона вивчила всі примхи тутешнього клімату і прогнозує погоду краще за містера Фіцроя[1].

            Знаю, що ти скажеш: я надто переймаюся чужими турботами, забуваючи про власні потреби, і в моїй голові вже зріє рятівний план. Але ні. Нічого такого немає і близько. З огляду на все, я змушена споглядати драму, не маючи впливу на жодного з її учасників. Їхні дії викликають у мене щире нерозуміння, а їхні мотиви — і поготів. Уперше в житті я безсила щось вдіяти!

            Під час наших довгих прогулянок парком міс Етлінн часто зупиняється і п’є ліки, здатні втамувати біль. Вона мучиться, але ніколи не вередує, ніби у неї не залишилося на це сил. З кожним днем вона стає все легшою і прозорішою. У негоду мені часто доводиться міцно тримати мою супутницю за руку, щоб вітер не збив її з ніг. Чи  це не має мене непокоїти? Якось я ненароком торкнулася її живота рукою і виявила, що він пружний, як набита гусячим пір’ям подушка. Я не можу не визнавати очевидних ознак того, що тіло її страждає. Ось тільки всі навколо не звертають на її муки уваги і поводяться як зазвичай.

            Усе це змушує мене не зводити з міс Етлінн очей,  раз усім іншим до неї байдуже. Ми сильно зблизилися, і тепер навряд чи в цілому світі знайдеться людина, якій вона довіряє більше. Іноді мені здається, що тут, у цьому самому домі, нещодавно ще зяяла діра, яку я заповнила своєю присутністю. Міс Пілігрим щиро зворушена моєю співчутливістю. Вона висловлює свою вдячність щоразу, коли ми залишаємося наодинці, і мені, по правді, стає ніяково від її слів. Я хотіла б зробити для неї набагато більше, але що я можу?

            Ми по черзі музикуємо, хто на чому. Я віддаю перевагу старовинному піаніно з чорного дуба та клавішами з пожовклої слонової кістки. Воно не потребує настроювання і звучить чудово. Симпатії міс Етлінн цілком на боці маленької ірландської арфи. Мушу визнати, моя компаньйонка надзвичайно талановита. В жодній із віталень я не чула такої чистої та блискучої гри. Вона виявляє таку силу духу, що навіть я не наважуюся виказувати свої тривоги. Її музика діє на мене заспокійливо. Соромно казати, але я не дослухала ще жодного твору до кінця так, щоб не заснути. Свята правда! Я сплю і бачу дивовижні сни! А коли прокидаюся, жахливо соромлюся своєї слабкості.

            Так відбувається щоразу, хоч як би суворо я  не наказувала собі триматися, ніби сама арфа слугує інструментом навіювання і навмисно поширює сонний флюїд. Коли ж я відкриваю очі, то часто бачу містера Маела Пілігрима, який сидить у кріслі навпроти і не зводить з мене уважних очей. Вигляд у нього замислений, ніби подумки він перебирає мої чесноти й недоліки та зважує їх на уявних терезах. Не знаю, куди хиляться шальки, але від цього погляду мені стає ніяково. Він виражає похмуру зосередженість, чого годі й чекати  від юнака, молодшого за мене! Але жодного, чуєш, жодного разу я не зробила йому зауваження, оскільки в такі моменти він не висловлює нічого образливого і поводиться напрочуд галантно.