Глава 2

        Якщо у розкоші є мірило, то це, безперечно, шпалери, якими оздоблюють стіни кімнат. З цієї точки зору все, що мене нині оточує, просто волає про те, як просто я жила досі, і як, імовірно, буду сумувати за цією простотою, сидячи в одному з м’яких оксамитових крісел. Оточена закрутистими мушлями наутилуса, які прикрашають стіни вітальні, я дивуюся не так їхній повторюваній різноманітності, як плавному переходу від вузлуватих ірландських «безкінченників» передпокою. І ті, й інші викликають світле відчуття чогось дивного, яке я пояснюю надмірною вразливістю.

            Цей будинок, імовірно, побудований в епоху Георга II, не можна назвати старим або ж новим. За останні сто років він досяг найпривабливішого віку, надбавши власний характер, що виражається буквально в усьому: довгих світлих галереях, різьблених балясинах, сімейних портретах і камінних решітках. Гадаю, тут ніколи не вживають їжу за межами обідньої зали і кожну кімнату використовують суворо за її призначенням. На жаль, на фоні усього цього блиску моя власна невимушеність блякне, поступаючись місцем поважності, з якою слід себе тримати.

            — Залиште валізу тут. Містер Пілігрим чекає на вас у кабінеті, — промовила дама у бездоганно білих чепці та фартусі. — Гадаю, ви — та сама дівчина з Ексетера?

            — Мене звуть Клара Коллінз.

            — Тоді раджу покінчити з усіма формальностями зараз, аби остаточно прояснити ваше становище у цьому домі. Ви можете звертатися до мене «місіс Бедах». Звісно, тільки в тому разі, якщо вашу кандидатуру схвалять.

            Присягаюся, за інших обставин я ніколи не стала б судити про людину за її зовнішністю. Але сухість прийому якнайкраще гармоніювала із сухорлявістю статури самої місіс Бедах, її грубість — з вайлуватістю її форм, а недоладність деяких частин тіла — з обурливістю звернених до мене слів. І хоча я достеменно не могла сказати, у чому саме полягає ця недоладність — у надто широко розставлених очах чи крихітному кирпатому носі, я з великою часткою ймовірності могла передбачити, як складуться наші стосунки в майбутньому, якщо мені доведеться залишитися. А втім, її прямота могла бути лише незграбним проявом щирості.

            — Прошу слідувати за мною, — наказала місіс Бедах, і я підкорилася.

            Піднявшись крутими сходами на другий поверх, ми по черзі пройшли кілька довгих галерей, у яких було достатньо світла для вишивання і навіть кілька стільців, завбачливо підсунутих до вікон. Масивні порцелянові вази з вузькими шийками та широкими отворами чомусь були підвішені до стелі на позолочених ланцюгах і погойдувалися в повітрі. Тим не менш, вони були краще закріплені, ніж якби стояли на підставках, аби будь-який поштовх міг призвести до їх  безславного фіналу.

            Зупинившись біля масивних дерев’яних дверей, місіс Бедах упевнено постукала.

             — Можете увійти, — дозволила вона, не чекаючи відповіді.

            Кажуть, колись кабінет слугував молитовнею, у якій усамітнювалися англійські монархи від настирливих придворних. Нині ж люди воліли проводити у ньому час не за розмовами із Богом, а за розбиранням численних рахунків й написанням листів, що характеризує виключно матеріальний бік буття. А, як відомо, чим ширші володіння, тим більше паперової роботи. На жаль, містера Пілігрима це анітрохи не стосувалося.

            Він сидів за порожнім столом, відкинувшись на спинку крісла. Його руки, зчеплені в замок, нерухомо лежали на стільниці, ніби цим жестом він зводив між мною і собою нездоланну перешкоду. Та найбільшим моїм розчаруванням було те, що у ньому не знайшлося ні краплі зрілості, оскільки виглядав він роки на два молодшим за мене. Чорне коротке волосся обрамовувало його обличчя, і він відрощував бакенбарди, певно, вважаючи, що вони зроблять його старшим на вигляд. На його носі була горбинка, ніби його зламали і зростили якимось вкрай варварським способом. Єдиною привабливою рисою юнака залишалися очі, облямовані такими довгими віями, що тіні від них нагадували тінь від садових граблів. Проте найбільше я побивалася через те, що мої розчарування і розгубленість могли виявитися настільки очевидними, що були здатними вплинути на всю подальшу розмову.

            — Ласкаво просимо до Глассвуд-голу, міс Коллінз, — привітався  містер Пілігрим, встаючи з крісла і даючи мені час зайняти стілець навпроти. — Сподіваюся, дорога вас не  втомила.

            Голос його, грудний і хрипкий, наштовхував на думку про хронічну хворобу легень. Остання репліка анітрохи не скидалася на запитання,  й відповіді не потребувала. Однак я ще роздумувала над тим, чи відповісти на неї якоюсь люб’язністю (і чи доречні люб’язності взагалі в розмові з майбутнім роботодавцем), коли пауза затяглася настільки, що все сказане до того стало неважливим. Містер Пілігрим вдивлявся в мене в’їдливо і підозріло, хоч-не-хоч змушуючи опустити погляд. Він ніби примірявся до якогось рішення, яке цілком залежало від того, що саме злетить з моїх вуст у ту хвилину, коли мені, нарешті, дозволять висловитися.

            Як на мене, я трималася  цілком пристойно, не даючи йому приводу засумніватися в моїх чеснотах. Але будь-які передчасні висновки, як відомо, позбавлені достатніх підстав.

            — Ви можете триматися простіше? — раптом запитав містер Пілігрим, всідаючись. — Моя сестра ненавидить манірних осіб.

            Якби мене так не обмежували обставини, я  визнала б це зауваження нетактовним. Та зазнавши одного потрясіння,  набула деякої стійкісті до всього, що могло вивести з рівноваги.

            — Значить, міс Пілігрим — ваша сестра? — усміхнулася я, не оголюючи зуби.

            — Міс Етлінн Пілігрим, — з натиском на кожному слові промовив він. — Мова саме  про мою сестру. Навряд чи доля будь-якої іншої родички хвилювала б мене більше. А втім, перш ніж ви візьметеся до виконання своїх обов’язків, я хотів би внести в наші стосунки деяку ясність.