Глава 1

Присвячується моїй єдиній дорогій подрузі.

            Про що б ви думали, прихилившись до могильного каменю й підклавши під ребра м’який мох? Віддалившись від цивілізованого світу й занурившись у первісну дикість — у царство птахів і вересу? Оточена пусткою, я спостерігаю скелі химерної форми та зелені пагорби, що виблискують на сонці дорогоцінними смарагдами — настільки прекрасними, що мені хочеться прикласти їх до грудей. Мені здається, все це мало б викликати в уяві поетичні образи. Чому ж я думаю лише… про гроші?

            Так-так, про п'ять пенсів. П'ять пенсів за милю.

            Чистісіньке здирництво! Саме так зауважив би батечко, якби не спочив кількома місяцями раніше. У моменти сильного роздратування уся його респектабельність зникала, і він міг додати до вельми пристойного обурення таку лайку, яку не дозволив би собі й швець. Наприклад, він міг би побажати поштовій службі Її Величності вдавитися цими п'ятьма пенсами, які, помножені на милі, складали чималий статок. Він кляв би кожного поштового візника до сьомого коліна і  був би незадоволений рішуче всім — жорсткими сидіннями всередині диліжанса, його рипучими дверцятами, замизганими шибками вікон або ж запряженою в нього шкапою. Він висміяв би моїх супутників — літнього джентльмена за книгою, озброєного не лише окулярами, а й товстою лупою, і надміру веселу даму, яка майже не зводила очей зі своїх рук, наче ховала в долонях блошиний цирк. Час від часу вона посміхалася мені й майже постійно власним думкам, соромлячись зізнатися у них, аби нам обом стало хоч трішечки відрадніше.

            Впевнена, містер Коллінз сказав би, що його дочка гідна кращого товариства, але річ у тім, що ця поштова карета — єдина, яка курсує між Ексетером і Плімутом через Дартмур, куди я, власне, і  прямувала.

            Моє становище справедливо можна назвати важким. І винна у тому власна батечкова недалекоглядність. Не годиться звинувачувати покійників, однак що я можу вдіяти, коли саме ця риса його характеру зруйнувала моє життя і змусила думати про майбутнє.

             Донедавна я й сама була схожою на нього — чоловіка, який жив одним днем і не вмів заощаджувати на випадок, якщо дружина переживе його, а дочки залишаться без посагу! Усе моє розуміння грошей зводилося до витрат. Тож, перебираючи купу капелюшків і стрічок, я відчувала неабияке здивування: навіщо їх стільки? І чи можливо їх знову продати, щоб вторгувати  трохи грошей? Зізнаюся, сором і страх пробирали мене до кісток. Вони відбирали у мене язик і руки, як у той день, коли я дізналася про смерть свого батька. Ба більше: вони частково вбили в мені гордість, вирвавши з благополучного дитинства й позбавивши надій на вдале заміжжя. (Безсумнівно, у мене було дитинство. На цьому я наполягаю. Місіс Коллінз особисто вигодувала мене грудьми, що було просто нечувано).Тобто досі я не знала нічого, крім безтурботності.

            Але попри складні обставини я не втрачаю присутності духу. Навпаки, його в мені стільки, що відтепер я готова взяти шефство над усіма, хто залишився без підтримки в цей скорботний час на правах якщо не старшої, то найменш чутливої особи з-поміж усього сімейства. Бо ні моя мати, ні бабуся, ні сестра, як мені відомо, на таке не здатні. Моя внутрішня організація не така вже й делікатна — он де спадкова грубість перетворилася на стійкість, аби прислужитися спільним інтересам. Я знайшла роботу, щоб утримувати їх усіх. Купила квиток на диліжанс (п'ять пенсів за милю!) і вирушила в Дартмур.

            Мої супутники зійшли двома станціями раніше, залишивши мене на самоті.

            Мені дев'ятнадцять, але в душі я все ще відчуваю себе дитиною. Я й гадки не маю, як інші люди дорослішають і пристосовуються. Навіть коли до мене завітає старість, боюся, я видамся їй такою ж слабкою і незрілою. Я ніколи не погодилася б на роботу гувернантки. Як на мене, жодна розумна людина не довірить своє дитя іншій дитині, яка не знає, як з нею вправлятися. Я боюся дітей у тому сенсі, що не вважаю себе розумнішою чи досвідченішою за них. Мені весь час довелося б прикидатися. (Утім, можливо, всі саме це і роблять — прикидаються дорослими, вдаючи із себе не те, чим є насправді.)             Спостерігаючи за метушнею в парку, я розумію, що діти перевершують мене в хитрості. Це безперечно. Вони можуть вередувати, що мені більше не личить. Я могла б встановлювати правила — о так, це було б моїм правом, якби я стала гувернанткою, — а вони їх порушували б. То чи змогли б ми порозумітися? Недорослі істоти, чия свобода вибору сильно обмежена? Бо навіть уміючи читати й писати, знаючи дещо про навколишній світ, я побоююся виявитися довірливішою та дурнішою за них. Сказати по честі, я боюся бути обдуреною цими маленькими дияволами в ангельській подобі, оскільки в цьому випадку моя самооцінка буде знищена. Не обмежені внутрішньою потребою, а лише моєю вимогливістю, діти миттю візьмуть наді мною гору!

            З огляду на це, становище платної компаньйонки набагато вигідніше за становище виховательки. Воно не передбачає завоювання авторитету. Достатньо схилити до дружби якусь молоду особу, на яку мені вкажуть. Жодної нав'язаної суворості чи виснажливого примусу до занять. Мені не доведеться спати з нею в одній кімнаті, оскільки мені виділять окрему спальню, або сидьма сидіти в класній. Можливо, сім'я, яка мене найняла, настільки заможна, що в їхньому будинку вже живе якась дівчина, яка обіймає схожу посаду. І якщо в неї легка вдача — усі ми, дівчата, обов'язково потоваришуємо. Та поки що єдине, що мені відомо, це ім'я мого наймача — містер Пілігрим. Гадаю, воно дивне і має італійське коріння. На жаль, про міс Пілігрим, чиєю компаньйонкою я маю стати, відомо ще менше. Однак, якщо поглянути із фінансового боку справи, ця щедра пропозиція виглядає вельми привабливо, а незнання обставин лише розбурхує уяву.

            Але, Боже ж мій, як  важко фантазувати, коли тебе раз у раз підкидає на струпаках!        Що ближче я підбиралася до Дартмура, то сильнішою ставала тряска. Я зазнавала жахливих незручностей. На щастя, воля моя така ж незламна, як і ресора поштового диліжансу, і, скаржачись, я потайки пишалася власною витривалістю. Кілька разів під час поїздки я помічала табуни диких коней, що паслися на лузі, й темні лісисті ділянки, над якими вилися сполохані птахи. Впевнена, до них рукою подати можна. Тож коли-небудь я виходжу тутешні околиці вздовж і впоперек, якщо вже наважилася на перший крок, зійшовши на тверду землю.