Розділ 4: Відповідальність

Димко не появився у відеоконференції, у якій проводились перші уроки після відновлення навчання. Та, схоже, ніхто цього і не помітив або не хотів помічати. Напевне, думали, що він із родиною виїхав з міста.
Сім’я хлопця і справді виїхала, залишивши його зі стареньким дідусем, що страждав провалами у пам’яті і відразу ж благополучно забув про переполох через гру. Це дозволяло хлопцю продовжувати грати повністю безконтрольно.
Влад намагався зв’язатися з Димком через всі можливі месенджері та соцмережі. Навіть написав листа на поштову скриньку, але не отримав відповіді. І попри те, що тепер добавилось справ у вигляді домашніх завдань, Димко не виходив у нього з голови. Це ж він, Влад, підсадив його на гру, він же своїм лідерством в таблиці замотивував його продовжувати грати, можливо, навіть після їхньої сварки. І кожна наступна сотня рейтингу, напевне, тільки укріплювала впевненість Димка у перевазі над ним. Влад відчував відповідальність за свої вчинки і рішення і тривогу, що вони можуть вилитись у щось жахливе. Довірившись братові, він зробив все, що міг, щоб виправити ситуацію. Чи не все? Адже залишалось ще щось, на що він міг зараз вплинути. Ще хтось.
Зістрибнувши з ліжка, хлопець прокрався у кімнату Микити, який в той час вечеряв на кухні і узяв свій телефон. Тремтячими пальцями Влад спробував знову додзвонитись до Димка, але не отримав відповіді. Не залишалось іншого виходу, ніж просто знайти його за допомогою «Пілігрима».
Увімкнувши гру, хлопець відчув щось дивне і знайоме у своїх грудях. Чи була це ностальгія за емоціями, які давала ця гра, чи зневага до себе через наслідки, до яких вона призвела? Мабуть, і те, і інше. На екрані замиготів знайомий профіль його персонажа. Увівши у пошуку нікнейм Димка, Влад почав переглядати останні точки отримання нагороди. Усі вони були золотими.
Серед них були як незнайомі будівлі десь у іншому кінці міста, так і знайомі, наприклад, їхня школа і міська лікарня. І коли тільки Димко встигав туди пробиратись? Особливо зважаючи на посилену охорону…
Раптом Влад помітив те, чого раніше у грі не було – нове правило допускало появу легендарного схрону у місці, з яким гравець уже взаємодіяв раніше, при чому із подвійною нагородою. Якщо вірити мапі, схрон повинен був появитись на тій самій розбомбленій нафтобазі через півтори години. Димко, скоріш за все, мав би попрямувати туди.
Чи охороняла поліція згарище? Чи дізналися про нові правила гри? – «Якщо так», – думав Влад, – «то Димка мали б сьогодні піймати. А що, якщо ні?»
У новинах Влад читав, що коригувальники вогню у інших містах завжди повертаються на місце руйнувань, щоб зафіксувати результат для ворога. Схоже, саме на це і було націлено нове правило. Димко своєю впертістю зараз допоможе пристрілятися ворогу по нашому містечку, що може призвести до набагато більших жертв, ніж досі.
– «Ні», – подумав Влад, – «Не можна йому цього дозволити».

Вислизнувши з кімнати брата, хлопець пішов прямо на кухню, де Микита уже розправився з вечерею і взяв їжі і собі. Потрібно було поводити себе максимально обережно.
Дочекавшись, коли брат повернеться до себе в кімнату, Влад похапцем надів на себе куртку і чоботи і якомога тихіше вислизнув на вулицю.
Довге сидіння дома вплинуло на хлопця, і він на мить втратив орієнтацію в просторі. Проте, озирнувшись, Влад потроху згадував вигляд своїх вулиць, а головне – шлях, яким можна було пробратися на згарище. Намагаючись не привертати до себе лишньої уваги, хлопець побрів вулицею, плекаючи надію, що встигне нагнати Димка.

Добравшись до знайомої огорожі, Влад прийнявся обходити її в пошуках того самого дерева. На вулиці давно стемніло, проте хлопець на мить встиг помітити слабке мерехтіння екрану телефона на гілці, перш ніж щось важке зістрибнуло із дерева вниз. Не гаючись ні секунди, Влад поліз слідом і окликнув тінь, обличчя якої освітлював екран.
 – «Димко!»
Хлопець обернувся на оклик. На його обличчі читався страх, розгубленість та роздратованість.
 – «Ти. Як я і казав, ти сам теж продовжуєш грати, як тільки позбавився конкурентів. Але як би ти на старався – мене уже не обігнати», – засичав Димко і впевненим кроком направився у знайоме місце.
 – «Не дуркуй, Дим! У мене навіть телефона немає», – намагався переконати його Влад, проте швидко загубив хлопця з поля зору. Довелось стрибати за ним.
Вигляд нафтобази дещо змінився – великі ємкості з паливом тепер були обгорілі і розбиті, навколо було суцільне згарище. Вирва від ракети була завбільшки з дитячу площадку, і Влад заціпенів від жаху, уявивши, що залишилось би від його дому, якби ворог туди поцілив.
 – «Ти бачиш, де ти зараз знаходишся, Димко?» – продовжив хлопець, – «Таке може трапитися з кожним легендарним схроном, який ти знайшов! Школа, лікарня, поліцейський відділок! Ракети полетять туди, якщо ти не припиниш грати!»
 – «Припинити? Чи це не ти сам показав мені цю гру? Чи не ти додав мені впевненості, щоб непомітно пробиратись у місця, схожі на це?», – у голосі Димка відчувався сумнів. Ще б пак – Влад прокрався на зустріч із ним вночі, без телефона, ігноруючи застереження і комендантську годину. Щось тут не сходилось. Невже він був правий?
 – «Послухай, у неї більше ніхто не грає. Ти сам мусів би це зрозуміти. Цифри рейтингу першої десятки лідерів не мінялись уже з тиждень. Ця штука небезпечна, вір мені», – Влад підійшов до однокласника і поклав руку на його плече.  – «Поглянь сам!»
Димко відкрив таблицю лідерів і пробігся по ній очима. Схоже, Влад був правий. Ромко, Орися та він сам не заходили в гру уже давно. Нікнейми інших гравців, з якими хлопці познайомились уже в процесі гри теж не показували прогресу.
 – «Гра мертва», – прошепотів Димко. – «Ти вбив гру, щоб не дати мені обійти тебе? Хоча ні, навіть для тебе це – занадто».
 – «Йдем звідси», – відповів Влад, – «А то ще тут усе розсиплеться і нас до ранку не витягнуть з-під завалів».
 – «Йдем», – погодився Димко. – «І все одно, я переміг!».
Проте, покинути згарище непоміченими хлопцям не вдалося – на виході їх уже чатував загін тероборони.